Розділ «Ласкавий Мітріч»

– Не умєєш ти, батя, гостей прінімать, – сказав Мітріч попові. – Ну, шествуйтє за мной, золотиє гості, – промовив він до бурсаків і пішов укупі з ними з двору.

Іде Мітріч, веде гостей, мугиче під ніс: «Воскрєсєнія день, просвєтітєсь людіє». Ось вони підійшли до найкращого в селі двору, з гарною хатою, стайнями та повітками, а серед двору величезна рублена комора, з товстих брусів складена, двері міцні, залізом ковані.

– Сюда, сюда, мілиє ви мої люді, – запрошував Мітріч, одчиняючи хвіртку.

Увійшли в двір, але Мітріч, поминувши хату, повів гостей до комори, промовляючи:

– Вот я вам і хлєба, і солі, і всьо, что вашей душенькє угодно. – Він одімкнув величезного замка, одчинив двері. – Жалуйтє, молодци, да бєрітє сєбе всєво, сколько донєсьотє. А за цену после столкуємся, – говорив лагідно.

Марко пішов перший: коли дають, то чому не брати. А Самко, стоячи на порозі, не знав, що робити, чи йти в середину, чи ні, бо там темно та й хтозна, що воно там. Нехай, мабуть, сам Марко бере хліб. Але не встиг він подумати, як відчув разом два дужі стусани, одного кулаком по потилиці, а другого ногою в спину і, перелетівши через порога, простягся долі, аж поплив на череві. У ту ж хвилину грюкнули двері і зачинилися; зробилося темно.

– Вот как надо прінімать золотих людей! Ха-ха-ха! – реготав по той бік дверей Мітріч, клацаючи замком.

Тихо стало всередині. Чутно було, що Мітріч замкнув їх та й пішов, тупаючи по дерев’яних східцях комори.

– Бачив, Марку, отаке? – запитав Самко, підводячись на ноги.

– Еге ж, – одповів Марко, мацаючи стіни.

– Це нас отут немов замкнуто? – не вірив сам собі Самко.

– Атож, – підтвердив Марко.

– Добре піддурено!

– Авжеж.

– Чорт їх угадає отих добрих людей, – промовив Самко, сідаючи долі.

– Самі тобі стіни, – говорив Марко, обмацавши навкруги порожній присінок комори.