Розділ «Знову подорожування»

– Топчуть отут траву, – буркнув отой, що в чумарці, теж не старий, але з лютими косими очима: мабуть, прикажчик.

Бурсаки мовчали, мов німі, не знаючи, що казати й що робити.

– Що воно, Свириде, за прояви? – запитав панич прикажчика, вказуючи нагаєм на бурсаків.

– Та вже вам, паниченьку, краще знати, бо у вас багато того розуму, – улесливо одповів прикажчик.

– Це, мабуть, оте велике одоробло кричало «Годі», – сказав розумний панич, знову указуючи нагаєм на Марка. – Ач, який здоровий вовкулака.

Панич, ніби жартуючи, стьобнув по плечах нагаєм Марка. Марко тільки зігнувся, наче вбгав у себе плечі.

– Он він який вернигора, а боязкий, – промовив глузливо панич і знову стьобнув Марка.

Марко одступив назад, а за ним і Самко.

Панич торкнув коня, наблизився знову і почав стьобати Марка частіше та дошкульніше, приказуючи:

– Оце тобі годі! Оце тобі годі! Не втручайся! Не втручайся!

Насмілився й прикажчик, почав стьобати Самка.

– Спершу гаразд оцього, а потім того! – гукнув панич, б’ючи Марка, що безпорадно озирався, а далі, одступаючи, він заклацав зубами гнівно, мов пес.

Самко, побачивши, що його залишили бити на потім, згадав про пістоля, добув його з сакви, підсипав на поличку пороху. Треба ж боронити Марка, бо, мабуть, вони його не роздратують сьогодні, а набити наб’ють. А ось як він устрелить отого пана, тоді вже щось буде.

Самко вже наготував пістоля та хотів бігти рятувати Марка, але глянув – побіг Марко, а за ним панич та прикажчик. А проте бачить Самко, що Марко побіг наче вже розлютований, бо вже не зігнутий, а випростувався, неначе виріс. Он він підбіг до березки, зломив її, махонув нею навколо себе, поточилися коні; он уже він улучив панича по спині, той здійняв угору руки, немов збираючись летіти, і впав з коня, он уже він збив з коня й прикажчика. Побігли геть самі коні. А Марко б’є вже лежачих.

Коли Самко прибіг, пан та прикажчик одкинули руки й ноги і не ворушилися, мов дві забиті жаби. А Марко з посіченим нагаями обличчям, зціпивши зуби, гатив їх уже мертвих, неначе боячись, що вони підведуться та почнуть його знов, стьобати.

– А годі, тобі, Марку, молотити. Уже вони нікого більше не займуть, – сказав Самко.

Глянув на нього Марко, кинув березу і подивився на те, що він наробив. Його дитячі очі аж побіліли від жаху.

– Не жахайся, Марку. Ми їх не займали перші. Однаково, коли б не ми їх, то вони б нас... – Самко не доказав, бо побачив ще одного вершника, що бозна-де й узявся, але біг не до них, а від них, бо шпарив нагаєм свого коня та оглядався злякано.

– Ну, а тепер уже, Марку, нам треба переодягнутися та тікати звідціль так, щоб нас і на конях не догнали. Майнемо туди, – вказав він у той бік, де під горою бовванів ліс, а на горі манячив вітряк.