Розділ «Абрумове оповідання»

– Чим і кому зможе стати в пригоді отакий злидень, як я, та ще до того й єврей?

– Нам байдуже, хто б ти не був, хоч би й циган. А коли тебе катували наші вороги – пани, то ми мусіли тебе рятувати. Сідай лиш на коня та рушай додому. А отих панів не бійся, та й нікому вже не будуть вони страшні, – промовив сивоусий і так посміхнувся, що мені тоді зробилося чогось страшно.

Сів я на коня та й рушив помалу слідком за другим чоловіком, що йшов узліском поперед мене. Проїхав я небагато, балакаючи з ним, коли зустрілися нам ще декілька озброєних людей. Вони запитали щось у нього, він їм одповів, але про віщо вони балакали, я тоді не розумів, бо вони промовляли якісь незрозумілі для мене слова. Побалакали вони та й пішли.

Коли ми були вже край узліску і було видно поле, поводир позирнув на мене і мовчки вказав мені набік у ліс. Я глянув і з переляку трохи не впав з коня. Я побачив, що на гіллястому дереві висіли чотири трупи. Мені не треба було вгадувати, чи пізнавати, хто висить: то були чотири пани.

Вивів мене він на шлях, розпитав, де я живу, вказав мені, де Чернігів, і пішов знову до лісу».

Замислився Абрум, закінчивши своє розповідання. Мабуть, переживав у думках свою пригоду.

– А знаєш ти, хлопче, хто був отой сивоусий? – запитав він. – То був Старий... – промовив він з пошаною в голосі, трохи не побожно. – А через оте в мене для Старого та його товариства – немає суботи, коли треба.

Самко зрозумів тепер, що є спільного в Старого з Абрумом. Абрум був таємний прибічник і допоміжник розбійницький, і від нього розбійники знали, що робиться в місті Чернігові.

Аж ось хтось постукав у двері з другої кімнати. Абрум пішов. Самко лишився сам і після Абрумового оповідання почав думати про Старого та його товариство. Он які вони оті розбійники! Вони боронили покривджених і карали катів. Ховалася в лісі правда. Які ж вони розбійники, коли в них є правда?

А кривда не ховалася, вона вільно жила, ходила в рясах та блискучих мундирах, жила по монастирях, церквах та пишних будинках.