Розділ «В’язниця»

Самко одповів, що він не знає ніякого пана Текелія, а що була сутичка з паном у лісі, то він не знав, що йому доведеться здибатися отут з тим паном. І він розповів козакові про те, як саме було.

Слухав козак, а як дійшло до того, як Самко з Марком шмагали пана, то він немов забув про все лихо і весело реготався.

– Оце хлопці! Віддячили катові за все. Ото ж була така нагода! Це ж гірше, ніж убити! Він в такій пошані самої цариці, а два хлопчаки зазирнули йому туди, куди сам Бог не заглядає, – сміявся задоволено козак. – Не дурно ж пан Текелій аж затрусився, коли пізнав вас. Коли б це зробили над ним рівні, то він би змив ганьбу кров’ю свого ворога власними руками, а тепер він звелів тільки прибрати геть зі світу тих, що його оганьбили; хотів обох та не погодилися на це грапи-небожата, залишили твого товариша. А мені доручили прибрати тебе, хлопче! Але ж вони помилилися! Ха-ха-ха! – зареготав козак. – Та хоч би я, хлопче, сам пропав, а ти мусиш жити. Нехай він знає, гнобитель, що рука, котра його оганьбила, гуляє по світу жива. Ходімо ж, хлопче; до речі тепер північ, – сказав він і, одчинивши двері, погасив ліхтаря.

– Отут дев’ять східців угору, – сказав пошепки козак. – А ось я ще забув, пожди. Ось отут у кутку лежить ваше збіжжя та палиці.

Він подав Самкові дві сакви й дві палиці. Самко порішив узяти Маркову палицю, а свою залишив.

– Ну, а тепер за мною та тихенько, – прошепотів козак і пішов поперед садком, а потім завернув понад парканом.

Дуже довгий садок здався Самкові. Аж ось ріг паркана. Переліз козак, а за ним і Самко. Вони опинилися в полі.

Як гарно все здається Самкові після в’язниці, наче і зорі ясніше блимають. Коли б ще не думка про Марка, то зовсім було б добре. Коли вони вже далеченько одійшли від панського садка, запитав Самко козака про Марка.

– Дякуй, хлопче, долю, що сам викрутився від смерті. А про твого товариша я не знаю нічого. Кудись понесли його п’яного. Несли під доглядом самих панів. Гадаю, що йому не буде нічого лихого, – одповів козак. – А тобі, хлопче, раджу тікати подалі звідціль. До бурси не тікай, бо й там тебе знайдуть. Текелій пан тепер в силі: що з ким схоче, оте й зробить. Гей, нема вже куди тікати голій волі... – додав він, зітхнувши важко.

Ось могила в полі. Зійшли на неї. Зупинився козак, подивився навкруги, похитав сумно головою, дивлячись на схід.

– Ну, іди здоров, хлопче. Уже світає надворі. Нічого тобі більш не пораджу, бо нічого радити тепер ні другим, ні собі... – сказав він байдужо.

Пішов Самко, не знаючи сам, куди. Озирнувся назад, стоїть козак на могилі. Одійшов ще далі, знову озирнувся, – постать зникла.