Розділ «Січовий орел»

Почав Самко розпитувати діда про шлях на Чернігів. Каже дід, що вже недалеко. Запрошує, щоб зайшли у двір та одпочили на призьбі, коли хочуть, бо в хаті душно.

Посідали на призьбі. Помітив Самко, що в діда бракує одного вуха, а на руці – трьох пальців. Чи не був часом він у Січі? Та він і схожий на колишнього січовика. Треба з ним побалакати трохи, бо питати зразу незручно.

Витяг Марко свою люльку, запалив; так дід аж затрусився, коли потягнув носом запашний дим з добрячого тютюну.

– Ой, тютюн у вас, паничу! Либонь дуже добрий? – запитав він і витяг з кишені свою люльку.

Догадливий на добре, Марко витяг із сакви півпапуші тютюну.

– Оце вам, закурюйте, – дав він дідові тютюн.

Одмовляється дід, не хоче брати. Він тільки хотів на люльку, а це йому багато дуже. Та вже коли Самко сказав, щоб дід брав, то він, радіючи, сховав собі за пазуху.

– Гей, давненько я палив отакий тютюнець. Ще як був колись у Січі, то добували козаки отакого в Туреччині, – говорив дід, плямкаючи ласо люлькою.

– У Січі були? – запитав Самко.

– Еге ж, у самісінькій Січі, – одповів дід.

Розбалакався сивий орел. Розповідав бурсакам про те, як він був у Січі за гармаша. Та не в оцій Січі, що зараз є, а в старій, справжній Січі. Прізвище дідове – Хмара Василь, а скільки йому років – не знає, мабуть, ще нема сотні, а немов, оте було недавно, коли збурено стару Січ. Багато про неї розповів дід бурсакам. Багато цікавого, та радісного мало. Не було правди й серед волі в Січі. Ось він старий каліка тепер нікому не потрібний. А коли б він був із старшого товариства, був полковником, чи там сотником, то доживав би свій вік у келії Межигірського спаса; дав би ченцям золота на посаг, то йому одчинили б вони святу браму, а без грошей і до Бога не притулишся.

Дід був не з брехливих, та нічого було й брехати, бо про все свідчив убогий двір, дрантя на ньому та виснажене старе тіло.

– Ну, була Січ. Кому добре, що була, кому однаково, що нема. Я голяком туди пішов, голяком і повернувся. Робив отут, доки було сили, а тепер дотовкую свій вік з братовими онучатами-сиротами. А сам так і не одружився. Хто б за мене каліку пішов! Отут неподалеку живе пан сотник, так у нього теж нема на руці пальців, як ось і в мене, а проте тричі женився. Та й багато є таких старшого товариства, що поробилися панами на всю губу, так їм тепер байдуже. А голота скрізь голота. Оце і наші козаки повертаються на панських. Зацурали волю та й лізуть у ярмо. А як ти його не полізеш? Мусиш лізти, хоч не хоч. Ось оце наше село, так тільки що хати не на панському ґрунті стоять, а вибіжить з двору курка, то вже на панському. А через те у нас отут ні в кого ні корови, ні коня. Собаки де в кого зосталися та й оті повиздихають незабаром. Ну, ось тепер і живемо, що робимо на пана. Подивиться, як воно просторо навколо, а нема життя. Он поза панськими ланами так тієї землі вільної без краю, віковічня цілина, а як ти до неї добудешся, коли не дає пан туди дороги? А об’їздити далеко дуже. Панові треба, щоб ми жили в злиднях, бо йому треба наших рук. Та ще спасибі Богові, що тутешні пани недовго чогось живуть; як поїде куди пан з фільварку, то й зникне десь, що й чутки про нього нема, і ніхто не знає, де він подівся. А потім новий пан прибуде, коли знову де дінеться, – розповідав дід.

– Оце вже мабуть без Бога робиться, що пани десь зникають. Це робота Старого з його товариством, – подумав Самко.

А Маркові все байдуже, слухає та смокче люльку.

Забалакав дід знову про Січ. Слухає Самко та робиться усе сумніший. Нема, нема правди й серед волі. Добре тільки дужому та хитрому й лукавому, добре отим, що про себе дбають. А проте, були й такі, що і про себе не дбали.

Заблищали в діда очі, коли він, озирнувшись навкруги, розповів про Коліївщину. Це недавно було, сім років тому. Бачив дід Залізняка Максима й Гонту. Задали панам чосу. Та однаково вони не покаялися після того.

Хоч і чув Самко багато де від кого про Коліївщину, та умів дід розповісти про те краще від інших.

Нагнав дід Самкові сумних думок своїми розповіданнями про Січ. Так хоч вертатися, не йти туди. Ні, треба йти. Самко з Марком пристануть до голоти, бо в голоти тільки й правда.

Не довгий юнацький сум. Через яку хвилину Самко уже посміхався, слухаючи про зовсім свіжу подію, що трапилася цю ніч неподалік у лісі. Каже дід, що панські вершники шукали отут коней, що повтікали, то й розказували, буцімто вночі налякала їх усіх нечиста сила. Казали – таке було страшне в лісі, щось нявкало та ревло, неначе п’ять ведмедів разом. А як вдарила нечисть хвостом по вогнищі, то знявся вогонь угору і земля застугоніла. Усі повтікали, а пан та пані теж хотіли тікати, та чорти перечепили їм хвостами ноги. Хтозна, що там далі було, а тільки панові неможна чогось сідати. Казали, що пан отой дуже великий. Оце ранком погнали людей з села, щоб розшукали коней.