Розділ «Те, чого не сподівалися»

– Ач які стали браві, коли поскидали оті чортячі шкури, – говорив задоволено Старий. – Беріть зброю, коли треба, бо вона буває іноді на добре, іноді на лихе. Не треба дуже покладатися на зброю, а вживати її тоді, коли дуже велика небезпека загрожує. Буде з вас одного пістоля на двох та ножа. А отому молодцеві, – кивнув він на Марка, – так найкраща зброя – добра палиця, бо він, мабуть, дужий на силу. Але не треба вихвалятися силою, бо поодинока сила, хоч яка вона не є, а супроти гуртової – ніщо. Грошей вам не даю, бо коли маєте на себе якусь надію, то й обходьтесь. Хоч красти ви не охочі, як я побачив, бо, тікаючи від нас, не взяли нічого, але лихо навчить красти. Найкраща річ – це відняти в того – в кого є багато, але це треба робити дуже вміючи, щоб не вскочити. Свого брата-голяка не треба чіпати, а пана чи панського щирого прислужника не треба жаліти, – радив Старий.

– А де це ви, хлопці, добули оту штуку? – вказав він на патерицю отця Аники, що була в Марка. Узяв він її, подивився на неї уважно, зважив на руці. – Мабуть, ви її потягли в якогось старшого святого, – запитав він, сміючись. – Хитрі оті святі. Ця патериця ще може придасться вам в скрутний час, коли ви добре поміркуєте біля неї. Вона дуже цінна, не загубіть. А коли вона не придасться, то, може, і краще, – сказав він, віддаючи Маркові палицю.

Хлопці гаразд не зрозуміли, що казав Старий про патерицю.

Подумали, що вона придасться, мовляв, як зброя.

Поклав Квасок у сакви хлопцям хліба, сушеної риби, невеличкого казанка, ще й баклажку з водою. А Маркові багато тютюну.

Добре попоїли хлопці перед подорожжю, випили по келихові меду, зовсім весело стало. Попрощалися з Кваском і пішли за Старим, що сам їх повів.

Ішли вони довго печерами, аж ось Старий зупинився, викресав вогню і запалив смолоскипа.

Бурсаки побачили, що вони опинилися неначе в неглибокому, а широкому колодязі. Понад стінами навкруги і посередині стояли товсті бруси та стовпи, зв’язані поперечними брусками угорі й унизу, нагадуючи щаблі багатьох стулених одна до одної драбин; згори до низу тягся довгий товстий ланцюг, – він намотувався внизу, на товстий вал, з великим дерев’яним колесом, а з боку біля стіни колодязя, неподалік входу був коловорот, що повертав отой вал.

– А крутни, хлопче, – сказав Маркові Старий.

Марко крутнув декілька разів – заскрипіли товсті бруси, напруживши ланцюг, а кілька стовпів посунулися вгору, і там блиснув світ, а по хвилі в колодязі зробилося видно.

– Годі, – сказав Старий і прив’язав кінець коловорота до стовпа.

– Ну, а тепер за мною, – промовив він тихо і поліз по щаблях угору, а за ним бурсаки.

Доліз Старий до щілини в горі, прислухався, визирнув і раптом зник десь.

Доліз до гори й Самко, визирнув і побачив, що це вже він надворі. Виліз зовсім і опинився серед скель та кущів, оточених навкруги густим лісом. Подивився він на скелю, з-під якої виліз. Величезна скеля, вона, виходило, підважувалася знизу товстими стовпами і одхилялася одним краєм угору, мов віко скрині, і відкривала потайний вихід з печери.

Виліз і Марко. На цей раз і він був трохи здивований, що в такий спосіб опинився надворі.

А Старий, сівши на край скелі, налагоджував свою люльку. Вид його зараз зовсім нагадував козака Мамая.

– Летіть, птахи, куди тягне, – промовив із сумною посмішкою. – Ще, може, побачимося. Коли набридне мандрувати, та покаже вам доля велику дулю, скуштуєте лиха, тоді повертайтеся до нашого гурту. Шукати наше кубло й не думайте, бо не знайдете, а коли треба, то знайдете широку косу на Дніпрі, супроти двох гострих шпилів на горах, тоді ви вночі запалите на отій косі два огнища рядом. А найкраще зверніться до Абрума, що я казав, той нас сповістить. Не балакайте про нас ні з ким нічого. Ми робимо отут поки що невелику справу, гуртуємося. А може, дійдемо й до великої, та запалимо такий вогонь, що багатьом буде душно, – з останніми словами блиснули очі в Старого так грізно, що бурсакам зробилося моторошно.

– Рушайте ж, хлоп’ята, – промовив він знову лагідно. – Ще раз нагадаю вам, коли що трапиться лихе та буде змога подати звістку, то ми визволимо.

Указав їм рукою – куди йти, щоб знайти дорогу. Коли вони глянули в той бік, куди він указав, а потім озирнулися, то Старого не було вже біля них, він зник під скелею. А через хвилю скеля здригнулася і закрила щільно нору, так наче її не було зовсім, бо скеля скидалась на всі скелі, що лежали навкруги, на ній ріс високий бур’ян і вкривав краї сріблясто-зелений мох. І ніхто не міг би подумати, що під такою скелею був хід під землю до кубла розбійників.

– Так наче снилася, Марку... – промовив Самко і зітхнув мимоволі.