Розділ «Утекли...»

Уже ось зовсім повиднішало, видно добре йти, але ще далеченько. Ні, то так здається, що далеко. А вже хлопці набили добре п’яти на каміння. Таке, хоч би й одпочити. Ні, вже на волі одпочивати.

Ось уже зовсім видно... Ось вихід з печери і дверей нема...

Ось...

Самко впустив з рук палицю від несподіванки й здивування.

Вони з Марком опинилися на тому самому майданчику, тільки вийшли з другого боку, з другої печери від входу. Глянув Самко, аж на кам’яному ослінчику сидить Старий з люлькою в зубах.

– А що, скупалися, хлопці? – запитав він насмішкувато бурсаків.

– Сідайте, одпочивайте, – промовив він рівно.

Посідали бурсаки на камені. Мокрі вони, пооблипала одежа, волосся розкуйовджене. Як курчата після дощу.

– Гм... Трохи не потопилися діти... – балакав Старий наче сам до себе.

Устав Старий з ослону, сховав люльку і подивився на бурсаків.

– От як би ви, хлопці, глянули на себе, – промовив, весело сміючись.

Глянув Самко на Марка і теж засміявся. А Марко, бачачи, що вони сміються, зареготав і собі.

– Біда тому, хлопці, хто піде поодинокий темними печерами. Бродитиме він самотній, крутитиметься на одному місці, скупає його доля в холодній воді, і прийде самотній ні до чого. У ніщо підеш, в нікуди прийдеш... – сказав задумливо Старий. – А зараз підіть до Кваска, нехай дасть вам по келихові меду та у віщось переодягнутися, – додав він і пішов у нору.

– Отаке воно, Марку, – сказав Самко, сівши на камені.

– Еге ж!

– Ходили, блудили та й приїхали.

– Атож.

– Ну, коли цей раз не вдалося, то вдруге вдасться.

– Авжеж.