Розділ «Частина п’ятнадцята Сказання про те, як одна велика Скіфія перетворилася на дві малі»

Ще із свідчень очевидців:

«Вони долають величезні відстані, коли переслідують ворога або тікають самі, сидячи на швидких та слухняних конях, ще й кожний веде за вузду запасного, одного, а іноді й двох, щоб, пересаджуючись з одного на іншого, зберегти сили коней та, даючи відпочинок, відновити їхню бадьорість».

Тож боротися з ними було надзвичайно тяжко, а перемогти їх і поготів нелегко.

Геродот як ніхто вірив, що сармати походили від спорідненості скіфів з амазонками, ось чому сарматські жінки, писав «батько історії», перейняли спосіб життя древніх амазонок. Звідтоді вони «полюють верхи, супроводжують чоловіків на війні». А ще вони були жрицями і їх ховали, як і чоловіків, зі зброєю. А втім, вони теж були вдатними воїнами, жорстокими й до безміру сміливими і часто владарювали над чоловіками – як хоча б їхня цариця Амага.

Але, знищивши Скіфію, вони не довго владарюватимуть і власної держави, по суті, теж не створять, через віки вони втратять свою Сарматію, що її проголосили навзамін Скіфії, – це коли в Північне Причорномор’я вторгнуться німецькі племена готів, а за ними й гуни. Готська держава царя Ерманаріха підкорить сарматів і встановить над ними свою зверхність, але край Сарматії покладуть у 375 році племена гунів, які вчинять серед них «страшне винищення та спустошення» і заволодіють їхніми землями, і тоді сарматська доба в Північному Причорномор’ї закінчиться (сармати розділять долю вигнаних ними скіфів), а з утворенням гунської держави почнеться доба Середньовіччя.

…Вам її не знайти, її кудись занесли наші старики, а потім самі себе убили…

…І була в сарматів одна Загадкова Жінка, звана ще Бабою. Не кам’яна, що її й досі ще де-де в степах на могилах можна загледіти (більше, правда, в музеях), а, якщо вірити легенді, всуціль із благородного металу.

Саги розказують, що в Золотої баби було намисто в кілька фунтів золота, вінець на голові – з дорогоцінного каміння, на колінах у неї стояла (чи й досі стоїть) золота чаша такого розміру, що четверо богатирів могли з неї задовольняти спрагу.

А вбрана вона була в таку одіж, що ціна його перевищувала «найбагатший вантаж трьох кораблів, які плавали по морю Грецькому…»

Ось така була Золота баба у сарматів, що її у них викрали.

Чи вони так сховали свою дорогоцінну бабу, що потім не змогли її знайти.

І ніхто звідтоді не може віднайти Золоту бабу, хоч і шукали її з незапам’ятних часів – від Білого моря й до Уралу та верхів’я Ками.

У своїй праці «Трактат про дві Сарматії» ректор Краківського університету, географ Матвій Міховський повідав світу, що «за областю, яка називається В’ятка, по дорозі в Скіфію, стоїть… Золота баба…» І що буцімто сусідні племена шанують того ідола і поклоняються йому з давніх давен, неодмінно йдучи до нього зі щедрими приношеннями.

Писав про нього й австрійський посол в Росії Герберштейн у 1549 році в «Записках про Московію». На карті, що її він склав, було таке пояснення: «За Об’ю, у Золотої баби, де Об впадає в океан, течуть ріки Сосьва, Березова і Данадим, які беруть початок із гори Камінь Великого Поясу (Урал) і з’єднаних з нею скель. Всі народи, які живуть від цих рік до Золотої баби, називаються данниками князя московського. Золота баба є ідол у гирлі Обі в області Обдоре. Він стоїть на правому березі… Розказують… що цей ідол є статуя у вигляді баби-старушенції, яка тримає сина і що там видно ще одну дитину».

Інформація Герберштейна була першим повідомленням про те, що Золота баба, здогадно сарматська, знаходиться за Уралом на Обі. Це згодом підтвердить італієць Александер Ґваньїні у своєму творі «Опис європейської Сарматії». Він теж зазначає, що ідол знаходиться в пониззі Обі і йому поклоняються не тільки самоїди (ненці), але й народи Югри та інші племена. (Ще він писатиме, що навколо боввана чути якесь гучне ревище. До речі, Герберштейн теж писав, що загадкова баба відтворює «якийсь трубний звук».)

Виходить, що Золоту бабу вкотре перемістили, переховуючи її та рятуючи, з одного краю в інший – із берегів Білого моря за Урал. І сталося те в часи, коли навертали мешканців Великої Пермі в християнство. А що ідол до християнізації перм’яків знаходився в тих краях, свідчить і перша згадка про нього в руських літописах. Коли у 1398 році помер Стефан Великопермський, у некролозі на смерть цього місіонера писали: «Це був блаженний єпископ Стефан, божий чоловік, який жив серед невірних, котрі не знали бога, не відали законів, молилися ідолам, вогню та воді, і каменю, і Золотій бабі, і кудесникам, і волхвам, і деревам…»

Золота баба згадується і в посланні митрополита Сімеона перм’якам у 1510 році.

Шукали Золоту бабу і козаки отамана Єрмака під час «покорєнія» Сибіру та ханства Кучума. Про золотого ідола вони почули від одного чуваша, який перебіг до завойовників, дізналися, що ханти моляться ідолу – «богу литому золотому, в хащах сидить».

Якось єрмаківці ледь було не напали на слід золотого ідола, але аборигени встигли його – вкотре! – переховати в надійнішому місці. Пізніше довгий час Золоту бабу шукали етнографи, але все марно. Аборигени пильно її оберігали і весь час переховували в краях, куди ще не ступала нога білої людини.

Звідтоді золотий ідол шанується в тамтешніх аборигенів як найбільше божество, дароване їм самими небесами. І хоч уже чи не півтисячоліття шукають таємничу Золоту богиню, але досі нікому із шукачів так і не вдалося її бодай краєм ока побачити, хоч чути про неї вони часто чули, тож і про її існування ні в кого з дослідників сумнівів немає. Тільки надто пильно бережуть ненці, ханти, мансі та інші малі народи сибірські свою богиню. Так і залишається загадкою, чия Золота баба їм дісталася і що вона символізує і як вона з «доріг Скіфії» та «Сарматії» потрапила на далеку Північ, що тоді була краєм світу, крижана і малозаселена.