Розділ «Частина п’ятнадцята Сказання про те, як одна велика Скіфія перетворилася на дві малі»

…Після закінчення розкопок село полегшено зітхнуло – вогники вночі там, де ще вчора здіймався курган, більше не з’являлися. Як не з’являлася й людська фігура, безтілесна, у гостроверхій шапочці. Мабуть, нещасний заспокоївся, як тільки люди дізналися про те, що трапилося, все згасло і звикло…

Сучасна криміналістика, правоохоронці знають випадки, коли грабіжники розкопували могилу щойно похованого (чи не в першу ж ніч після погребу), аби заволодіти добром, покладеним у його могилу, і таким чином, хоч і мимовільно, людина в летаргійному сні живцем похована, негадано, вже й неочікувано, рятувалася. (Був випадок, коли такого нещасного розкопали грабіжники, аби заволодіти гармонією, що похованому поклали в труну – він був гармоніст від Бога, і це його теж урятувало.)

«Нашого» ж сармата поховали лише з простесеньким горщиком з просяною кашею, звареній на воді, тож така могила і не зацікавила злодіїв…

Танусак, Каніт, Саріак, Акросак, Харасп та Айлій, або Мала Скіфія в Добруджі

Воно ж було мале, кирпате,

Сказать, ні в чому не багате,

Таке хороше маленя,

Як світле сонечко щодня.

А. Малишко

Пішла вона (Миша)

звичайненько прохати,

Щоб Лев в дуплі дозволив їй,

Самотній та старій,

Хазяйство завести маленьке…

Л. Глібов

Скіфія трималась ще кілька непевних століть – в пониззі Дніпра й у Криму. Але в південному напрямку далі відходити вже не було куди. Далі здіймалися гори, такі незвичні для степовиків, за горами – море, за морем – чужі краї, а на чужині – давно відомо – пришельцям ніхто не радий. А щоб чужий край перетворити на свій, потрібні віки та віки борінь і злигоднів.

На Захід, за прикордонний Істр відходити під натиском сарматів ще можна було, і частина скіфів, перебравшись у фракійські краї, з якими століттями раніше ворогували і часто тамтешніх аборигенів кривдили – сколоти були тоді сильнішими. А тепер, бач, як повернулося, – із упертістю приреченого скіфи намагалися в чужих краях створити свою державу – між нижньою течією Дунаю й узбережжям Чорного моря. Це – Добруджа.

В давнину її заселили фракійці, а з V ст. до н. е. – скіфи. Принаймні вони там переважали – не так кількісно, як збройною силою, коли кінні вершники з луками верховодили там на правах владик. В кінці III ст. до н. е. в Добруджі (тепер територія Румунії) і виникла скіфська держава, що її, як і посестру її на теренах Нижнього Подніпров’я і головно в степовому Криму, за традицією теж було названо Малою… І вже в цьому визначенні була ущербність, недовговічність, як би не сказати – тимчасовість, бо рідко хто з численних тамтешніх племен міг утриматись, аби не прибрати до рук те, що зветься малим…

Мала Скіфія в Добруджі заіснувала на обмеженій території між Істрією та Одесом. Скіфи переселялися туди з буджацьких степів протягом першої половини III ст. до н. е. А потім як з міха сипонули – з Північного Причорномор’я, коли їх витіснювали звідти сармати. Пізньоскіфське населення з’явилося в Подунав’ї в І ст. н. е. й утворило Малу Скіфію в Добруджі. Вона й справді була малою – і за територією, і за скіфським компонентом, що якийсь час відігравав панівну роль в нетривкому політичному об’єднанні Добруджі, але довго в такій якості втриматись не міг. Адже то вже було не живе обличчя, повне своєрідної краси, мужності, емоцій та снаги з примруженими очима, що неповторно дивилися на світ білий, а – маска, мертва маска небіжчика без будь-яких ознак життя.[106]

А втім, здається, термін Мала Скіфія попервах нічого фатального в собі не ніс – та й звичним він був для тогочасного – і пізнішого – світів. Згадаймо хоча б… У греків Малою Грецією називалася метропольна Греція, а її колонії (в Італії та Сицилії) звалися Великою Грецією. І нічого, обидві Греції – і Мала, і Велика – вистояли, не зникли безвісти, і сьогодні маємо одну Грецію.