TextBook Як пізніше буде сказано у Святому Письмі християн: якою мірою ти міряєш, такою і тобі буде відміряно.
Воістину!
Захопивши скіфські терени, сарматські племена під орудою царських сарматів заходилися там облаштовуватися, як у себе вдома – як час покаже, на шість століть. В чужих краях, що стали вже їхніми, вони займалися скотарством, як і раніше ведучи кочовий спосіб життя, здійснювали протягом року замкнутий цикл кочувань за певними маршрутами. «Вони йшли за своїми стадами, – свідчить Страбон, – вибираючи завжди місцевості з добрими пасовиськами, взимку – в болотах біля Меотиди (Азовське море), а влітку – на рівнинах».
Були в них зимівники і в Нижньому Подунав’ї, там вони згодом осядуть ґрунтовно і стануть разом з фракійцями та гетами найсильнішими племенами. Табуни їхні з літа в літо множилися і ходили на обріях хмарами, людність їхня на нових просторах зростала з року в рік, і рідко яка сім’я мала менше десяти дітей.
Все в них складалося добре, ось тільки мирними вони ніколи не були. І, здавалось, що й не могли бути. Без постійних воєн сармати не уявляли свого життя, і війни у них не затихали роками і були визначальними у їхньому неспокійному бутті. Воювали за пасовиська, за нові землі і задля здобичі, особливо рабів, що їх вони продавали у грецькі міста, набиваючи капшуки золотом. А найбільше воювали зі скіфами, яких поступово, але неухильно витіснювали з Придніпров’я на південь до моря, а потім – за Дунай. У ході воєн та облаштування на нових територіях виникали й міцніли союзи їхніх племен, удосконалювалась організація ведення воєн. Сарматська кіннота завжди налітала раптово, наче нізвідки вигулькувала. Ще на підльоті засипала ворога стрілами та дротиками, потім вершники кололи всіх і вся списами, рубали мечами, а довершували розгром арканами (потрібні були полонені). Всеперемагаюча сила і нахабність їхня була в кінноті, коли вершник і кінь, зливаючись в одне, творили чудеса хоробрості. Проте ось без коней вони були ніщо. Корнелій Тацит свідчить, що не було «більших боягузів (за сарматів. – В. Ч.), коли треба битися пішки; але як тільки вони з’являються кінними загонами, майже ніякий бойовий порядок не в змозі вчинити опір».
Жінки їхні займалися прядінням, ткацтвом, виготовленням повстяних виробів чи ліпного посуду.
Всі вони – чоловіки в першу чергу та й жінки теж – відзначалися неймовірною войовничістю та сміливою вдачею, нахабністю і звагою, що, як відомо, завжди перемагає. Як і родичі їхні, скіфи, мешкали в повстяних кибитках на возах, їжа у них була проста і невибаглива: м’ясо, сир, молоко. Як свідчить Пліній, любили просяну кашу.
Одяг теж не відрізнявся від скіфського чимось особливим (віддалеки їх не можна було розпізнати, хто є хто) – в ходу був плащ грецького типу, скріплений на плечі фібулою, з головних уборів – незмінні гостроверхі башлики, повстяні і шкіряні.
Жінки носили довгий одяг, підперезаний поясом, обшитий на комірі, рукавах і подолі бісером, скріплений на грудях і плечах фібулами (від сарматів фібули набули поширення на півдні Східної Європи), а також довгі шаровари. Бісером розшивалося і гостроносе взуття.
Незмінні прикраси: намисто, сережки, підвіски, браслети, каблучки, персні. Одне слово, сармати були близнюками скіфів у всьому і за всіма параметрами. Недарма ж – близькі їхні родичі, з одним корінням і не виключено, що з однією мовою…
І все ж саме сармати (вкупі з погіршеною економічною ситуацією в синів змієногої богині) завдали їм чи не смертельного удару, вигнавши своїх родаків з обжитих степів у світ широкий, простіше, перетворивши їх з господарів і вдатних воїнів на втікачів-блукачів без батьківщини і без майбутнього.
Знищивши скіфів, звівши їх нанівець і взагалі з історичної арени, перетворивши «Скіфію» на «Сарматію», вони і самі через століття будуть знищені іншими, ще войовничішими, ще затятішими племенами. І теж будуть вигнані зі степів Причорномор’я у світ широкий, де й згинуть-пощезнуть, зійшовши навічно з історичної арени, розчинившись серед інших народів… Як говорить українська поговірка: мала іскра поле спалить, але й сама пощезне. Воістину, не рий ями ближньому, щоб не опинитись у ній самому…
Але до загибелі ще будуть цілі століття сарматського розквіту. За більш як півтисячолітнє життя в степах Північного Причорномор’я, на колишній скіфській батьківщині, яку вони перетворять на свою, сармати все ж полишать глибокий слід, хоч і втратять свою Сарматію (як скіфів вони позбавлять Скіфії). Більше того, цей кочовий народ (сьогодні тут, завтра там) підтримував тісні торгівельні зв’язки з Китаєм, Індією, Іраном та Єгиптом, посилаючи туди каравани з товарами, а навзамін привозячи те, що їм було необхідне: бронзові дзеркала, вироби з нефриту, шовкові тканини (з Китаю), з Індії – бірюзу (добре, виходить, жили, якщо їм не вистачало бірюзи!), що її так любили, намисто, черепашки каурі, тоді модні, з Ірану – напівкоштовний сердолік, з Кавказу – кришталеве намисто. Ходили їхні каравани й на захід, привозячи звідти багато прикрас (що й говорити, любили сарматки наряджатися!), фібули й браслети, італійські бронзові ковші, римські скляні посудини тощо. Тож і не дивно, що культура сарматів поєднувала в собі і Схід, і Захід, ще й античний Південь. Сармати постійно проникали в чорноморські міста і навіть деякий час входили до складу правлячих династій Боспору, що викликало сарматизацію античної культури в Причорномор’ї; справляли вони значний вплив і на економічне та культурне життя античних міст (особливо Боспору), там набули поширення їхній зручний та практичний одяг, воєнна тактика, художні вироби використовувалися у мистецтві Візантії і взагалі Заходу.
Міцніли зв’язки сарматів і з землеробським населенням українського лісостепу. До речі, образ Великої богині з кіньми (улюблений мотив сарматських митців), тамгоподібні знаки та інші зображення, як прийнято казати, увійшли й до скарбниці українського мистецтва.
Залишається додати, що головним божеством у сарматів (як і у скіфів) був меч, що втілював собою бога війни. Той меч вони втикали у землю і набожно йому поклонялися. А ще в них високим пошанівком користувалася богиня родючості (вона була водночас і покровителькою коней). Її зображували поміж двох коней – на кістяних гребінцях, сережках та інших прикрасах, з нею був пов’язаний і культ сонця та вогню, охоронцями якого виступали жриці – вельми шановані у сарматів. Їх, між іншим, ховали з великими почестями, як цариць, і такі кургани здіймалися особливо високо – подібні могили відкрито в Поволжі, Приураллі, а також на правобережжі Дніпра.
Це у них, сарматів, жінки – але тільки їхні, не чужі, – користувалися великою повагою нарівні з воїнами. Сарматки володіли зброєю незгірш чоловіків (таким було життя, і такою була войовничість цього народу) і ніколи з нею не розлучалися. У них особливо був популярним мотив про амазонок, тож сарматок здебільшого ховали зі зброєю, як справжніх і хоробрих воїнів. Сарматська дівчина не могла вийти заміж доти, доки не вбивала власноруч трьох ворогів – тепер ви розумієте, яким войовничим був цей народ!
Баю, баю-бай, не ходи, старий Бабай!.
Про сарматського короля, якого понад півтора тисячоліття слов’яни ніяк не можуть забути
Жив та був собі Бабай.
Так, так, з великої літери, а тому не той, що ним ще ні-ні й досі лякають неслухняних дітей, та ще в українських казках це чудо-юдо, як лиха личина, іноді згадується.
Вже ніхто й не пам’ятає, крім хіба що спеціалістів з вітчизняної міфології, про те, що десь у році 470-му нашої ери так прозивався – з великої літери – сарматський цар (на готський манір – король). І мав той цар-король, а радше ватаг-проводир свою вотчину, уділ свій, що його звав-величав королівством – пишніше так. Солідніше, та ще для главаря розбійницької ватаги. І буцімто королівство те було десь на берегах Тиси.[102]
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сини змієногої богині» автора Чемерис В.Л. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина п’ятнадцята Сказання про те, як одна велика Скіфія перетворилася на дві малі“ на сторінці 5. Приємного читання.