Розділ «Частина п’ятнадцята Сказання про те, як одна велика Скіфія перетворилася на дві малі»

«Юнаки погодились на це. Вони переправились через Танаїс, а потім три дні йшли на схід від Танаїса та три дні на північ від Меотиди. Прибувши до місцевості, де живуть і нині, вони оселилися там (за такими координатами це – степи межиріччя Дону й Волги). З тієї пори савроматські жінки здавна живуть в такий спосіб: вони їздять верхи на полювання з чоловіками та без них, виходять на війну та носять однаковий з чоловіками одяг.

Савромати розмовляють скіфською мовою, але здавна зіпсованою, позаяк амазонки не оволоділи нею остаточно», – підсумовує Геродот.

Що й говорити, вельми красиву й хвилюючу легенду передає «батько історії», що її він почув від скіфів. І це зайвий раз свідчить, що скіфи таки мали свої легенди і передання (на грецький кшталт – міфи), сказання і билиці та різні оповідки, часом зворушливо-піднесені, що нічим не поступалися за красою й поетичністю грецьким міфам…

Амазонки по степах літали,

На сухих і легких конях, як

На власному стремлінні.

Золоті сережки так блищали

У вранішнього сонця промінні…

В. Хахеу

«НАЩАДКИ АМАЗОНОК НАСТУПАЮТЬ» – так один з авторів, котрий писав про Скіфію, поетично назвав главу про вторгнення на батьківщину синів змієногої богині войовничих сарматських племен.

Звичайно, як і кожне порівняння, воно дещо шкутильгає, та все ж…

Нащадки амазонок…

Озброєні жінки відомі не лише в сарматів (чи скіфів), вони знані і в інших народів – наприклад, в аланів середньовіччя. Правда, за даними археології, число жіночих поховань зі зброєю в сарматів більше, як у скіфів, і досягає двадцяти відсотків від загального числа могил зі зброєю. Але, як справедливо зазначає згадуваний автор (О. Смирнов, монографія «Скіфи»), «кочівники сармати, чоловіки, здійснювали далекі походи, залишаючи вдома своїх жінок зо всім господарством і рабами. У таких умовах вдома мусила б залишатися озброєна група. Малоймовірно, аби цей військовий прошарок складали одні лише жінки, але вони відігравали у ньому велику роль. Ось чому образ савроматських жінок-войовниць набув такої популярності. Амазонки ввійшли в античну літературу та образотворче мистецтво. Амазонки були улюбленим мотивом на грецьких розписних вазах. Їх зображували на коні і зі списом як таких, які воювали з греками».

Але не забуваймо, що саме грек Діодор Сицилійський (а він для своїх праць використовував більш ранні, невідомі нам джерела), описуючи амазонок – модна тоді тема у греків! – сарматських жінок-войовниць, згадує про якусь їхню (імені її не називає) царицю, яка, виявляється, «вирушивши війною в країну за рікою Танаїс… підкорила всі сусідні племена (маються на увазі, звичайно ж, скіфи. – В. Ч.) аж до Фракії і, повернувшись додому з багатою здобиччю, збудувала розкішні храми богам…»

Гм-гм… Можливо, якимось загоном сарматських вояків і верховодила жінка-войовниця, можливо, вона й була в них царицею, можливо, вона й провела стрімкий і навальний рейд в глибину скіфської території (хоча навряд, аби за один раз пройшла із загоном від Танаїса й до Борисфена), розбила якийсь там скіфський (може, й не один) загін і повернулася додому, себто в степи за Танаїсом) з багатими трофеями та заходилася там будувати розкішні храми (хоча звідки такі дані в Діодора? Щодо будівництва сарматами храмів? Науці невідомо, аби кочівники сармати (як, між іншим, і скіфи) споруджували храми богам – не тільки пишні, а й будь-які!), але скіфів все ж перемогли не сарматські жінки, не міфічні амазонки, хоч це й вабно, а реальні сарматські воїни-чоловіки, з яких у них і складалося військо… Решта – легенди, міфи, до яких греки були великими любителями і вдатними майстрами по їх створенню…

А втім, як свідчить історія, у сарматів іноді верховодили не лише чоловіки, а й навіть жінки. Правда, найбільш войовничі з них. Як ось хоча б Амага. Про цю незвичайну сарматську войовницю світ вперше дізнався з новели давньогрецького історика ІІ ст. до н. е. Полієна, автора «Воєнних хитрощів» у 8 книгах, у яких є відомості про скіфів, таврів та про деякі факти з історії Боспорської держави, про тамтешніх царів Левкона і Перисада, а також про сарматську царицю на ймення Амага. Ось вона:

«Амага, жона Мідосанка, царя сарматів, які мешкали на понтійському узбережжі, бачачи, що муж її віддається розкошам і пиятиці, здебільшого чинила сама суд і розправу, сама розставляла гарнізони у своїй країні, відбивала набіги ворогів і допомагала ображеним сусідам. Блискуча слава про неї рознеслася по всій Скіфії, так що і херсонесці, які мешкали на Таврійському півострові, яких приневолювали кривджені царем сусідніх скіфів, попросили прийняти їх в число її союзників. Амага спершу послала скіфському цареві наказ припинити свої набіги на Херсонес, коли ж скіфи не послухались, то вона вибрала 120 чоловік, сильних душею і тілом, дала кожному по троє коней і, проскакавши з ними за одну добу 1200 стадіїв, несподівано заявилась до двору царя і перебила всіх його стражів, які стояли біля воріт. Скіфи розгубилися від несподіванки і уявили, що нападників не стільки, скільки вони бачили, а значно більше. Амага ж, увірвавшись зі своїм загоном до палацу, вбила царя і родичів та друзів, які були з ним, країну віддала херсонесцям, а царську владу вручила синові убитого, наказавши йому правити справедливо і, пам’ятаючи сумну кончину батька, не чіпати сусідніх еллінів та варварів».

Хронологічно легенда – а це всього лише легенда – припадає на час, коли царював попередник Скілура (чи не його батько?), і таким чином після вбивства батька син його Скілур – але за допомогою сарматської цариці – став царем.

Їхньою батьківщиною були приуральсько-поволзькі степи, звідки вони й перебралися в причорноморські – спершу лише до Дону (на той час скіфи ще були при силі і не пускали їх через Дон), а потім, перейшовши його, заселили степи аж до Дунаю і далі. І буцімто їх тоді – ще на їхній прабатьківщині, – коли вони мешкали біля річки Ра (так у давнину звалася Волга), – називали «савріма» – принаймні за іранським героїчним епосом «Авеста».

Є у греків слівце «етнікон», що означає назву народу. Самоназва сарматів нам невідома, а ось їхній етнікон, на думку спеціалістів, походить від давньо-іранського «саоромант» – що означає «оперезаний мечем», «той, хто носить меч».