Розділ «Частина п’ятнадцята Сказання про те, як одна велика Скіфія перетворилася на дві малі»

Крутий був лихої пам’яті Бабай, людолов і людомор, людожер і шкуродер, драпіжник з великої дороги, який зі своєю ватагою гасав по всіх-усюдах у Європі, грабуючи готські, фракійські, скіфські та слов’янські села й поселення, а де й міста. Добро забирав, старих та недужих, як непотріб, убивав, а молодих та гожих захоплював у полон, аби потім продати їх на невільницьких ринках. Так дійшов аж до Бєлграда, що тоді звався Сингидумом, і захопив його, але готські дружини його там оточили і Бабай благополучно наклав головою в сутичці. Тоді ж і королівство його припинило існування – туди йому й дорога! Але пам’ять (залив таки сала за шкуру) про Бабая та його драпіжницьку галайстру, у якій переважали сармати, на віки збереглася серед слов’ян, бо ж крові той розбійник попив чимало, лиха-горя завдав мирному люду по зав’язку. Вигулькували вони на своїх конях-зміях негадано, як начеб нізвідки, безжалісні, закуті в залізо, із гострим залізом в руках та волосяними повальцями-арканами – живу здобич захоплювати. І там, де він з’являвся, від поселення до поселення неслося зойком розпачливим:

– Ба-аба-ай!!! Ховайтеся, люди, Бабай іде!! Яйцеголовий![103]

До кісток в’їлося людям те ім’я, і не було од Бабая рятунку, доки він з мечем гасаючи, сам од меча й не загинув. Але й після того люди не вірили, що людолов і нищитель Бабай вже пощез, серед ночі на перший-ліпший згук схоплювалися: чи ж, бува, не Бабая чорт несе?… Ба навіть досі зберігається згадка про нього, але вже в образі – справжнього все ж таки призабули – злого нічного духа за слов’янською міфологією, бридкого й страшного дідугана-стариганя з торбегою чи мішком за плечима, у який він буцімто забирає неслухняних дітей («Баю, бай, бай, спатоньки пора, бо вигулькне бабай!..»). Буцімто лячний бабай щоночі приходить з городу чи прибережних хащів вигулькує, товчеться під вікнами та підслуховує сторожко. Тільки почує в хаті дитячі примхи-вереди або й плач – шумить, шкребеться, стукає у вікна.

Але жодної жахної історії ви не почуєте про те, аби хоч кого-небудь бабай забрав у свою торбегу чи мішок, він тільки лякає дітей.

Власне, ним страхають діточок своїх неслухняних.

– Ось прийде бабай, забере тебе. Ось він іде вже, чуєш, у шибку шкребеться, під вікном причаївся… Спи!..

І злякана дитина миттєво затихає й засинає. А ось про те, що прообразом того дідугана-стариганя був сарматський ватаг Бабай, який забирав у неволю цілими селами – хати за димом пускав, добро загарбував, людей на продаж гнав – вже й забули. Вже й не тямлять, що справді був колись такий бузувір на ймення Бабай.

А втім, може, й Баба-яга звідти, га? Від сарматського Бабая – був він дещо бабкуватим, бабоподібним, тлустим, низькорослим і карячконогим з гачкоподібним дзьобом, тож страховище під назвою яга і назвали бабою, га? Як і ворожок-шептух звідтоді бабами прозивають. Як і кам’яних ідолів на могилах – чи не з Сарматії те ймення родом, бува? Як і довбня для забивання паль та утрамбування землі, що зветься бабою, теж родом звідтіля? З тих лихих часів? Від прізвища Бабай, що свого часу в’їлося в слов’янські печінки. Дозолив сарматський король Бабай людям так, що його від року 470-го і досі ніяк не можуть забути. Забувають, забувають, вже ніби й забули, а він візьми й вигулькни – бодай і в подобі страховини для дітей.

---

Коли скінчився малий льодовиковий період на теренах нинішньої України

---

Додаток до розділу про сарматську навалу на Скіфію

2300 років тому, в ІІІ ст. до н. е., спекота в степах Подніпров’я та Північного Причорномор’я зненацька уступила місце холодам, раніше нетиповим для тих місць. Зими настали такі люті й морозяні, що протягом століття тричі замерзало Чорне море.

Згодом вчені назвуть той період малим льодовиковим періодом.

Зрозуміло, що тоді в степах зменшилося населення, а в нього – основне його багатство – худоба. Скотарство занепало.

І тільки закінчився малий льодовиковий період і населення почало відроджуватися, як прийшли сармати і силою зброї та своєю кількісною перевагою захопили ті краї – від Дону й до Дунаю.

Прийшовши, сармати захазяйнували в тих краях з ІІ ст. до н. е. і по ІІ ст. н. е.

Були вони високі, красиві, здебільшого біляві і надзвичайно численні та войовничі, як напише один із сучасників, «лютість в їхніх очах викликає жах».

Їхня всепоглинаюча лавина, все полонивши між Танаїсом та Борисфеном і далі на захід, перехлюпне й за Істр і там, на боці даків (територія сучасної Румунії) рубатиме римські легіони, які були на той час непереможними (а втім, сармати не були перебірливими і коли їм буде вигідно, вони воюватимуть і в складі римських легіонів проти даків та інших тамтешніх племен).

Вони прийдуть, як приходить легенда, і залишаться на віки легендарними. Ні скіфські, ні інші тодішні народи і племена не могли їх укоськати і взяти над ними верх – вони були і на століття залишалися непереможеними, іншої сили, яка могла б подолати їхню силу, тоді не було. Як свідчить історія, одним із головних видів бойових дій сарматів були різні за відстанню й часом наїзди.

Пліній Старший свідчить:

«Сармати, збираючись у довгу дорогу, перед тим не годують коней, а дають їм лише трохи попити, і так вони, сидячи верхи, просуваються безперервно на відстань 150 миль».

За іншими даними, воїни цариці Амаги за добу долали 1200 стадіїв (близько 190 км!). Подібними наїздами досягалося кілька цілей: фізичне знищення непокірних суперників, загарбання здобичі та демонстрація військової могутності з подальшим установленням данницьких відносин. Вирушаючи в похід, сармати, як і взагалі кочовики, їхали парокінь, себто мали кілька запасних коней.