Розділ «Частина п’ятнадцята Сказання про те, як одна велика Скіфія перетворилася на дві малі»

Археологічні матеріали незаперечно доводять спорідненість сарматів із скіфами (під час війни з Дарієм вони активно діяли на боці скіфів). Складалися сармати з різних споріднених племен, серед яких Стратон називає язигів, сарматів (так званих «царських»), ургів, роксоланів, аорів та верхніх аорів і сіраків. Згодом античні автори до цього списку додадуть ще одне сарматське угрупування – аланів.

Ранній період сарматської історії, коли вони мешкали в степах за Танаїсом і були східними сусідами скіфів, нам не відомий. Але вже пізніше їхні кургани починають з’являтися по всій степовій смузі України від Сіверського Дінця до Дунаю, на півдні сягають передгір’їв Криму, на півночі – широт Києва, на північному заході аж до передгір’їв Карпат (Лісове Полісся). Це після того, як сармати, перейшовши Дон та захопивши скіфські степи, понеслися ураганом до Дунаю і далі, далі, далі… Овідій Назон, римський поет, який у 8 р. н. е., перебував у засланні в м. Томи (сучасна Констанца, що тоді вважалися прикордонним населеним пунктом імперії) у своїх «Листах з Понту» скаржився на жахливе своє життя у варварських краях:

«Мене оточують дике плем’я савроматів, бесси та гети… Лютий ворог, озброєний луками та просякнутими отрутою стрілами, оглядає мури на тяжко дихаючому коні; і подібно до хижого вовка… варвар забирає в полон усіх, кого знаходить у полях, ще не укритого за огорожею воріт… Я живу… на сарматському узбережжі, що межує з грубими гетами… Великий натовп сарматського та гетського племені роз’їжджає на конях по дорогах. Серед них нема жодного, хто не носив би сагайдака, лука та стріл, смертоносних через зміїну отруту… Нас ледь-ледь захищає фортеця, але в середині мурів викликає страх натовп варварів, перемішаний з греками, бо ж варвари живуть разом із нами без будь-якої різниці і займають більшу частину осель… Ворогів доводиться боятися й праворуч, і ліворуч, їхня близькість лякає з обох боків: з одного боку, можна відчути бістонські сариси (бістони – фракійське плем’я, сариса – довгий спис) з іншого – стріли, пущені сарматською рукою».

На Середньому Дунаї, як згадуватиме Тацит Публій Корнелій, історик і політичний діяч Стародавнього Риму, «ім’я скіфів скрізь переходить в імена сарматів і германців».

«У І ст. до н. е. роксолани (одне з сарматських племен, вельми войовниче, могутнє і дієве) почали нападати на римську провінцію Мезію, і римляни змушені були побудувати довгий ланцюг укріплень вздовж берегів Дунаю, який був північним кордоном Римської імперії. Щоб захистити кордони від неспокійного сусідства з «номадами», у Криму та Ольвії були розквартировані римські гарнізони. Роксолани у І ст. до н. е., за імператора Веспасіана, «у великій кількості потай переправлялися через Істр у Мезію і потім обрушилися великою силою» на римський гарнізон і пронеслись по всій країні, «вивозячи і виносячи все, з чим вони зустрічались» (Історія Української РСР. Т. І. С. 181). Там же: «Часті воєнні сутички з сарматами наприкінці І ст. та в II ст. до н. е. знайшли відображення в образотворчому мистецтві Боспору і причорноморських міст. Яскравими пам’ятками цих бурхливих подій є розписи пантикапейських склепів, які передають сцени бою з кочовиками. На кам’яних надгробних рельєфах, теракотових статуетках, монетах зустрічаються зображення піших і кінних воїнів, одягнутих у панцири, палаючі фортеці з прикутими до їх стін полоненими варварами і ряд інших сюжетів. У воїнів, зображених на цих пам’ятках, характерні для сарматського озброєння мечі з кільцевим навершям, довгі списи, плащі, що майорять від швидкого бігу, і круглі фалари[101] в кінській збруї.

Алани, просунувшись у район Дунаю, взяли участь у маркоманській війні і були схарактеризовані античними авторами як «хоробрі», «сильні й багатокінні воїни». Разом з роксоланами, костобоками, бастарнами і багатьма іншими племенами вони брали участь у загальній змові племен проти Риму.

«…Про дальші дії сарматської кінноти разом з гунами на Середньому Дунаї та на Тисі розповідають пізні римські історики. Алани пройшли через всю Європу, проникли на Рейн, Британські острови, в Галлію та Іспанію, переправилися морем до Африки. Частина східних аланів, що лишалася на своїх попередніх місцях, ймовірно переселилась у басейн Верхнього Дінця.

…З приходом готів і гунів у степи Північного Причорномор’я закінчився сарматський період у стародавній історії Півдня нашої країни».

Ім’я сармати з’явилося в античних джерелах у ІІІ ст. до н. е. як збірна назва різних племен (на кшталт радянських людей в колишньому СРСР), що «утворювали одне плем’я, але розділене на кілька народів з різними назвами». Сармати розмовляли тією ж мовою, що й скіфи, і належали до північно-східної групи іранських мов (як вважають лінгвісти, відгомін цієї мови можна знайти в сучасній осетинській мові, і це все, що лишилося від скіфської мови – відгомін в чужій мові).

Ще коли сармати жили в Поволжі та Приураллі, у них вже тоді інтенсивно розвивалося конярство (породи їхніх степових коней були ідентичні скіфським степовим породам), вершники були озброєні залізною зброєю, тоді ж почали утворюватися союзи споріднених племен на чолі з вождями, які пізніше набудуть статус царів.

На історичну арені «ті, що підперезані мечами», вийшли досить сильними у воєнному відношенні. Як і в політичному об’єднанні. Мета їхня – розширення пасовиськ у Причорномор’ї, і вони її загалом успішно досягнуть ще на першому етапі «здобуття нової батьківщини».

Їхнє населення швидко зростало (як і поголів’я худоби та коней), їм стало тісно за Доном, і тоді й почалася міграція сарматських племен на правий берег Дону, в глиб скіфських володінь. Спершу вони проникали за Дон від випадку до випадку (чи просто робили грабіжницькі набіги у вотчини сусідів), але вже у ІІ ст. до н. е. це стало масовим явищем. Існує кілька хвиль сарматських переселень до Скіфії: перша ймовірно наприкінці ІV ст. до н. е., друга – в останній чверті І ст. до н. е., коли вони захопили територію між Борисфеном та Танаїсом» (Страбон), масово переселялися на правобережжя Дніпра і далі на захід, коли досягли Дунаю і Пруту, а третя хвиля пов’язана з перекочівкою їхніх племен аорів та аланів у Північне Причорномор’я в середині І ст. до н. е. І коли все Подніпров’я опинилося під владою сарматів, життя тамтешньому місцевому люду вже не було. Городища їхні спорожніли, припинилися похорони на могильниках, населення спершу ховалося у важкодоступних для кіннотників заплавах Дніпра, а тоді, коли загарбники і звідти його викурили, подалося на північний схід та захід, частина в Нижнє Подніпров’я та передгір’я Криму. Остання ж хвиля сарматських міграцій до Північного Причорномор’я була здійснена так званими пізньосарматськими племенами, і звідтоді назва «Скіфія» взагалі перестає існувати, а замість неї з’явилася «Сарматія», західний кордон якої до І ст. до н. е. (на карті Агриппи) проходив ще по лівому березі Дніпра, а пізніше (на карті Птоломея) вже по Віслі. Звідтоді назва Сарматія стала географічним визначенням чималої території, що її зайняли різні за етнічним походженням племена, які мали збірну назву сармати. Як у скіфів, у сарматів теж були «кращі» сармати (себто «царські»), войовничі племена, які й очолювали політичне й територіальне об’єднання скіфських переможців. За свідченням істориків, «кінні загони царських сарматів у своєму русі на захід, очевидно, досить стрімко пронеслися через причорноморські степи».

І скіфам перестало таланити. Катастрофічно!

Чи доля від них відвернулася?

І це від тих скіфів, які до того, – починаючи ще з кіммерійців, – не знали поразок у будь-яких війнах. (Особливо їм десятиліттями щастило в Передній Азії, а суперники там були сильні й достойні!) І раптом наче хто їм наврочив – сарматська важка кіннота налітала такими хмарами, що не було просвітку. Скіфські загони або лягали трупами в сутичках, або, розсіяні, деморалізовані, відходили все далі й далі в глиб своїх степів і ніде не могли зачепитися, і ніде не могли знайти рятунку – звідусіль їх викурювали родичі з-за Танаїса і знищували до ноги. Відходили від самого Дону й до Дніпра і далі з величезними втратами, і разом з ними в хмарах куряви відходили їхні сім’ї, сунули стада худоби й табуни… Ревисько, іржання, лемент жінок, плач дітей і – ніде порятунку.

Відступ, відступ, відступ…

Безконечний відступ, і після кожної сутички їхні ряди значно ріділи і поповнювати їх уже не було ким.

З кожним літом зменшувалася їхня – ще вчора, здавалось, безмежна – батьківщина, і ніде вони не могли зачепитися, і все не вдавалося їм дати належну відсіч загарбникам, які почали зживати їх зі світу білого. Чи вождів-царів у них на ті часи не виявилося вдатних, таких як Іданфірс та Атей, чи військо їхнє, до того непереможне, геть захиріло – хто тепер достеменно скаже. І вони з десятиліття в десятиліття терпіли крах. І це вони – переможці Дарієвих орд!

Змінились часи, а з ними і скіфи. Із колись гонорових войовничих лицарів перетворилися на втікачів… І скажуть вони (як пізніше через віки та віки, коли Росія заграбастувала запорозькі вольниці, гірко промовлять козаки): «Проспали степи!..»

Невезіння триватиме не рік, не два, не одне десятиліття, ба століттями, доки сармати не витіснять скіфів з тієї їхньої батьківщини, яку вони колись відвоювали у кіммерійців. І тепер те лихо, що вони його раніше завдали кіммерійцям, повернулося до них самих, і вони вип’ють сповна ту чашу, яку колись примусили випити кіммерійців.