Розділ «Частина п’ятнадцята Сказання про те, як одна велика Скіфія перетворилася на дві малі»

Жах-жахота!

Страхів’я-страховіття!

Отямившись від першої хвилі переляку, що зсудомив було його, якось оговтавшись (якщо взагалі в такій ситуації можна оговтатись) чоловік все ж таки зумів узяти себе в руки і якось – сантиметр за сантиметром – перевернувся на груди, ногою підтягнув до себе глечик. Він його випадково намацав пальцями ніг, збагнув, що то їжа. І її вистачить на кілька день.

Про те, що повітря вистачить у тім закапелку на якусь годину-другу – за економного ще дихання – він тоді не подумав, а натомість аж трохи збадьорився: їжі вистачить, якщо її заощаджувати, на значний час, отже, голодна смерть йому не загрожує, а там…

Що там – не думав.

Вірив у чудо, в те, що родаки схаменуться і відкопають його, лише б протриматися кілька днів. (Хоча як у суцільній темряві збагнути, що минув день чи ніч?) Доки не прийде допомога – він ще вірив, що поміч прийде, – хоча родаки, поховавши його та справивши по ньому тризну прощальну, дивуючись, чого це він ще молодий і здоровий та несподівано і без видимих причин помер, розійшлися по своїх шатрах та мазанках – назавжди.

Підтягуючи ногою (якось її боком зумів при цьому згинати до живота), і відірвав у глечика вушко. (А може, воно було вже надтріснуте, тож такий вже непридатний глечик і поклали йому в домовину.) Але то був дріб’язок у порівнянні з тим, що його чекало в наступну мить – йому раптом стало важко дихати.

І з кожною миттю ставало все важче й важче…

Він дихав уже хрипко, зі свистом, у грудях щось боляче клекотіло, хапав ротом повітря, а його чомусь ставало все менше й менше – наче воно зникало.

Повітря й справді зникало, в тім закапелку його було обмаль, і він, посилено, як перевертався, дихаючи, швидко увібрав у себе його невеликі запаси.

Вже почалися перші ознаки задухи, що наростала, тяжкішала… Ставала просто нестерпною.

Збагнувши, в чому річ, що це вже все, що попереду – через якісь там миті його чекають тяжкі нелюдські муки задихання, що ніяка допомога не прийде (та вона б уже й не встигла до нього добратися, він швидше задихнеться), застогнав, захрипів-завив у тузі невимовній – ще живий, але вже конаючи. У відчаї він якось зігнувся, підтягнув під живіт ноги, уперся коліньми та зігнутими ліктями в дно ями (до речі, заслане очеретом) і спробував було навпочіпки спиною підняти колоди, не розуміючи, що ніякій людині не під силу підняти стільки землі, що нагорнута над ним поверх колод.

Задихатиметься він у мороці та ядусі недовго (повітря вичерпається швидко), але неймовірно тяжко – так тяжко, що й слів бракує передати той жах, що його тоді охопив за лічені хвилини до смерті. В останні миті, як він марно хапатиме ротом повітря, якого вже не було, задихаючись, він потягнеться руками до горла, аби роздерти його (здавалося, що тоді він зуміє глибоко вдихнути рятівне повітря), і закляк…

В такому стані його й відкопають археологи – через дві тисячі років, що для нього на тім світі одна мить. Ба півмиті. І довго мовчки куритимуть, вражені трагедією, що розігралася на дні вузької і глибокої ями, дістатися до якої змогли кілька людей, озброєних ломами й лопатами – перед тим насип знімав бульдозер, – ні, не було в нещасного аніяких шансів на спасіння!

Він мусив випити до дна свою гірку, неймовірно гірку чашу життя і випив її до дна, до останньої краплини.

Ось що дві тисячі років тому відбулося в товщі кургану, над яким, за свідченням селян, спалахуючи та наганяючи пострах, з’являлися миготливі вогники, а потім з білої хмарки вигулькував чоловік у нетутешній гостроверхій шапочці – хто знав, що в тім кургані заживо поховано людину?

І ще археологи міркували: чому легенда про дивного, майже безтілесного чоловічка, власне, фігуру, схожу на людину в гостроверхому головному уборі (такі шапки носили і скіфи, і сармати), що загадково і моторошно світився, пов’язана саме з цим курганом, у якому колись – дві тисячі років тому – було поховано живу людину.

Зрештою, зійшлися на тому (археологи не були людьми забобонними і в різну там містику не вірили, як і не мали комплексів), що такий збіг не випадковий.

І надприродні сили, різні там магія, чарівництво-чародійство теж ні при чім.

Просто ми ще не все знаємо про духовне й тілесне життя людини, тож багато чого незрозумілого, незнаного видається нам загадковим і фантастичним. Чи – містичним. А річ у тім, що людські думки, як і емоції, її почуття й переживання, радість і горе, сум і печаль – матеріальні. Страшне горе, відчай, увесь той жах, що спіткали, як раніше казали, невинно убієнну людину, матеріалізувалися і крізь товщу землі вирвалися з могили, з якої намагався вирватися їхній носій. То не вогники спалахували й миготіли ночами над курганом, то біоструми нещасного виривалися, то світилася аура, схожа обрисами на людину в гостроверхій шапочці (у ній його, до речі, й було поховано).