Розділ «Частина п’ятнадцята Сказання про те, як одна велика Скіфія перетворилася на дві малі»

Ще під час розкопок висловили думку, що це поховання належить до сарматської культури – середина ІІ ст. до н. е. – час найвищого розквіту культури сарматських племен у тих краях. Так воно й виявилося, коли вже дісталися до скелета чоловіка. По-перше, сама посудина – глечик з ручкою у вигляді петлі – був типово сарматським, по-друге, яма за сарматським звичаєм була хоч і глибокою, але вузькою, а по-третє, на національність небіжчика вказував і його яйцеподібний, штучно видовжений череп – як то, згідно з обрядом, чинили сармати зі своїми дітьми, туго перетягуючи їм голівки міцним джгутом, аби вони з часом видовжувались – була тоді така мода.

Все ясно і… не ясно.

Дивною була поза небіжчика. Судячи з усього, у вузькій довгій ямі він лежав на грудях («З поворотом на груди» – як уточнили в акті). А це і неприродна поза для покійника, і не властива для поховання у сарматських племен.

Більше того, його руки були притиснуті до обличчя (наче він його у відчаї обхопив), ноги різко зігнуті, мовби він намагався якщо й не встати, то бодай звестися на коліна й лікті, тож і застиг у позі, що зветься навпочіпки. Не інакше, як задихаючись, потягнувся руками до рота, до горла свого… Що за предивна поза?

І чомусь – тривожна…

У ямі явно відчувалася якась ще гаразд нерозгадана трагедія, що там зчинилася.

І трагедія – жахна.

Про це свідчила як дивна поза кістяка похованого, не характерна для сарматських поховань – чи й будь-яких, так і відломлена ручка глечика. Річ у тім, що на зламі була світла смужка, а це вказувало на те, що глечик був пошкоджений у могилі – в іншому випадку кераміка мала б зовсім інший колір на зламі, і – що й зовсім жахливо – глечик був пошкоджений явно після того, як відбулося поховання, коли яму перекрили колодами і засипали землею. А хто міг в такому випадку пошкодити глечик – до речі, з напутною їжею (яка-небудь просяна каша) – крім… покійника?

Містика якась! Фантастика!

Після повної зачистки стало ясно, що покійник… ожив у ямі.

Гірше того, він був похований… живцем.

Але – не із злого умислу. У могилу нещасний був покладений випадково, з чийогось недогляду.

З молодим сарматом – здоровий до того молодик – негадано стряслося лихо: від якогось морального потрясіння чи нервового стресу (щось з ним таки лучилося) він заснув летаргійним сном.[105] Історія знає випадки, документально підтверджені, коли людину, яка впадала в летаргійний сон, сприймали за померлу і… ховали. Після здійснення відповідного ритуально-жалобного обряду. Адже при летаргійному сні (а люди у нього завжди впадають раптово, несподівано, здавалося б, без видимих причин) падає пульс (він тоді взагалі не промацується, майже зникає, принаймні його не чутно, а дзеркало притулити до рота, аби виявити, чи не запотіває, не додумались), тож навіть сьогодні та ще людьми, далекими від медицини, таку людину іноді сприймають за раптово померлу. І буває, що… ховають. Як і належить ховати на другий день (принаймні не пізніше) покійника. Ось і дві тисячі літ тому в одному із сарматських племен впав чоловік у летаргійний сон, а його й сприйняли за мертвого. Не знаходячи в ньому зовнішніх ознак життя, родичі й поховали його, як то ховають покійників – а що інше з ними, покійниками, робити? У давньому кургані в степу вирили глибоку вузьку яму, у якій і поклали нещасного на спині, а в ногах – глечик з напутною їжею – все, як годиться. Перекрили яму колодами, а зверху нагорнули землі – у кілька метрів заввишки і вагою… Неважко уявити, з якою вагою.

Ось так чоловік, як кажуть, за здорово живеш, опинився у могилі наживо замурований там.

Отямився він від земляного холоду. Ще не розуміючи, що з ним і де він, зробив спробу вибратися з могили і…

І швидко переконався, що це неможливо. За жодних умов. Що це вже все. Кінець. Мученицький і страшний. Надто глибокою була яма, надто міцне вгорі перекриття з колод, а над ними кількаметровий шар важенної землі – тяжко навіть уявити той жахний стан, що охопив нещасного, як він збагнув нарешті, у якій смертельній западні опинився.

Звіру такого не побажаєш, ворогу, не те що невинній людині!

Нікому живому такого не побажаєш.

До всього ж яма – як це й заведено було в сарматів, була такою вузькою, що лише з величезними труднощами у ній можна було повернутися. («Нащо покійнику простора яма, що, він у ній влаштовуватиме танці? Зайва робота копати широку, вистачить і вузької».)

Але вже як не везе, так не везе – дубове перекриття над покійником було зроблене низько, лише в 40 см від дна, а отже, й від його тіла. Уявляєте – не повернутися у вузькій ямі, по суті, щілині, сама яма глибиною біля двох метрів, зверху перекриття з дубових колод, що ледь чи не торкаються тіла, а над ними ще й кількаметровий шар землі! І при тому – суцільна пітьма, така чорна й щільна, що її й не уявити на землі. Абсолютна чорнота!