Розділ «Частина п’ятнадцята Сказання про те, як одна велика Скіфія перетворилася на дві малі»

Ненці називають її Ягобаба, що в перекладі означає «річкова баба», «річкова жінка», «річковий предок». Але звідки він узявся у ненців, того й самі вони не знають – послало небо, і все.

Але щось знайоме – з дитинства – вчувається нам, нащадкам русичів, у ненецькій Ягобабі. Правильно – Баба-яга, лісова бабизна, чарівниця зла, відьма, персонаж казок східних і західних слов’ян, яка жила колись у хащах дрімучих, в «хатинці на курячих ніжках», володіла надприродною силою, якою володіють лише боги. Одна нога в неї кістяна, вона кепсько бачить, літає по світу в ступі з помелом і є повелителькою світу мертвих.

Зрештою, для русичів вона була уособленням злих сил, для ненців Ягобаба була і є божеством, річковою богинею, першопредком їхнім, яка володіє такою надприродною силою, що постійно впливає на їхнє життя. Сліди її, як установили дослідники, тягнуться в ІІ тисячоліття до н. е., в степи до Дніпра.

А ось сходознавець і лінгвіст Марр називає давні народи європейської півночі, які передували фінно-уграм, «північними сарматами». До них і тягнеться слід Золотої баби, там, у «північних сарматів», її прабатьківщина, звідти вона родом. У них вона була Великою богинею – Матір’ю світу і всіх богів (слід її зберігся і в грецькій міфології, це Кібела, Велика матір всіх богів).

Але як Золота баба сарматів, їхня прамати і Велика богиня потрапила на далеку Північ, де вони ніколи не кочували, до тамтешніх аборигенів? Можливо, під час гунського нашестя, коли під ударами цих племен гинула Велика Сарматія (та, що утворилася на теренах знищеної сарматами Великої Скіфії). Рятуючи свою праматір від знавіснілих і жадібних до безміру завойовників, сармати вирішили її заховати до кращих – для них, звичайно, – часів. Але де, у яких краях надійно прихистити Велику богиню? Північне Причорномор’я було вже захоплене готами (пізніше до них приєднаються гуни), захід на той час уже був густо заселений, на півдні повсюдно жили греки та інші народи, на сході теж не було пустель, от сармати й завезли свою богиню золоту, праматір свою (бабою її прозвали вже інші) на далеку Північ – безлюдну й холодну, де кочували нечисленні тубільці.

Кращі часи для сарматів так і не настали. Розбиті готами і гунами, вони побрели з іншими народами в Європу, розчинилися серед тамтешнього люду і щезли навіки. Як народ, як етнос.

Так і залишилася на далекій Півночі, за Уралом їхня Велика богиня, Мати їхня, вилита із золота, яку тамтешні автохтони прозвали Золотою бабою, шанували її, як божество, послане їм небесами, оберігали й оберігають і поклоняються йому.

Згодом у ненців вона перетворилася на Ягобабу – річкову богиню, а в слов’ян, як дзеркальне відображення, на Бабу-ягу і такою вона й повернулася спершу в Слов’янію, а потім і на Русь із далекої, навічно вже зниклої Сарматії…

…У 1981 році в місцях, близьких до джерел Північної Сосьви побував один пермський кінооператор. Старожили застерегли його не ходити в гори, бо там знаходиться Сарні-Еква – «Золота Жінка» (Баба): «Вам її не знайти, її кудись занесли наші старики, а потім убили самих себе».

Сарматська трагедія

Мовчать далекії могили, -

Темниці тайн не видають.

Я. Полянський

Про безіменний курган за селом на лівобережжі Прута[104] ходила недобра слава. Щоб не сказати, лиха. Місцеві селяни його серед білого дня обминали, а що вже про ніч говорити!

Він був не лише найбільшим в тамтешніх краях, не бідних на стародавні могили прадавніх народів, що колись, змінюючи один одного, кочували в тих краях, а й – подумати тільки! – злобливим. Себто зловорожим. Чому? А Бог його відає чому, а тільки нехороший він, заклятий злозливець. («Усе на капость селу чинить, – перешіптувались люди й поспішно хрестилися, наче відганяли од себе якусь мару-ману. – А мо’, й мордований, от ним зло й править. А від нього і нам перепадає, у селі то те, то се від тієї могили чиниться…» «Що… чиниться?» «А все таке… недобре. То ви його пошвидше розкопуйте, а ту місцину ми заоремо, щоб з неї й сліду не лишилося!..»)

Так старі люди прохали археологів, які приїхали той курган досліджувати і в очікуванні бульдозера, що ось-ось мав прибути, ставили табірний намет.

Селяни розповідали жахні історії про той недобрий курган, історії з розряду про вовкулаків, вампірів, упирів та мерців, що ночами, за народними повір’ями, виходять з могил і навіть на людей нападають. А все тому, що той курган зажив лихої слави, буцімто ночами верхівка іноді світилася тьмяними вогниками, що миготіли то зникаючи, то знову спалахуючи, наганяючи на село страхів’я, і це ще не все. Буває, темними ночами, коли місяця немає чи вітряно і щось у степу по-вовчому виє (вовкулаки, не інакше!), на кургані, клялися-божилися та заприсягалися селяни, з’являється хмарка білого диму, а з нього вигулькує «мужеська» фігура в химерній гостроверхій шапочці (таких у їхньому селі ніхто не носить, якась вона у тої мани нетутешня). Вигулькне з туманцю сріблястого, що наче світиться і колобродить, той чоловічок в гостроверхій шапочці.

Що цікаво, археологам про ту «мужеську» фігуру в гостроверхій шапочці, що темними-претемними ночами, коли тільки чорти навкулачки б’ються, з’являлася на кургані, розказували різні люди, але одними й тими словами передавали суть – наче й справді те видиво бачили. Ще й заприсягалися, що таки бачили оману на власні очі. Правда, зрили оддалеки, бо ж підійти ближче до кургану не наважувалися. Нема дурних! Хто ж сам собі ворог?! А бачити – бачили – і вогники, що миготіли ночами, і білі хмарки. («Ага, ага, горять вони якось… не так… Не дають навколо себе світла»), а тоді й вигулькувала з хмарки та хвігура в гостроверхій шапочці… І никає, наче щось загубило та шукає, недобре на село бликає – пошвидше розкопуйте той поганий курган. Мо’, в ньому скарб який заклятий, а мо’, й лихо-біда, пеня превелика, бо чого б то мрець з доброго дива з могили вибирався – пошвидше розкопуйте! Та самі, глядіть, не попадіться тому вовкулаку…

Розкопали… Археологи – люди до всього звиклі, вже наслухалися подібних історій про могили в степу, тож не звертали на ті теревені уваги. І ось що виявилося.

У могилі було поховано чоловіка, відносно ще молодого. Саме поховання бідне і нічим не подивувало копачів. З речей небіжчику поклали лише один глечик – ясно, що з напутною їжею. Та й по тому.