Розділ «Частина п’ятнадцята Сказання про те, як одна велика Скіфія перетворилася на дві малі»

Славиться оселедцями, які так і звуться – донські. Ще й сьогодні там ловиться добрий лящ, сазан, чехонь, не кажучи вже про осетра чи севрюгу, а в давні часи, коли Дон був прикордонною річкою між двома кочовими народами, й поготів.

Майже всі дослідники визнають іраномовне (а отже, скіфське або сарматське) походження назви Дон – у значенні «вода, ріка». (У сучасних осетин, чия мова близька до скіфської, слово «дон» і існує у цьому значенні, утворюючи гідроніми (Гізельдон та ін.).)

В часи, про які і йде мова, це була прикордонна річка між двома чи не братніми народами: на одному березі якої – західному – закінчувалися володіння скіфів, а на другому – східному – починалися сарматські. І все було добре. До пори, до часу. І доти все було гаразд на пограниччі, доки сарматам не стало тісно у своїх краях…

Як і скіфи, сармати теж були іраномовними, більше того, вважалися спорідненими зі скіфами, простіше – їхніми родичами. Вельми близькими. Їм, своїм родакам та братам, сармати, врешті-решт, і завдали чи не смертельного удару, від якого скіфи так і не зуміли оговтатись. Принаймні втриматися у тих краях, які вони віками вважали своїми.

В економічному і культурному відношенні сармати – особливо на початковій стадії своєї історії – значно відставали від своїх родаків, хоча особливістю їхнього господарства було, як і в скіфів, кочове скотарство. Але заковика в тім, що на той час скіфська зоря вже почала схилятися до заходу, згасала і всі їхні нечувані та вражаючі злети вже давно лишилися позаду, вони жили тільки минулим, не дбаючи про сьогодення, вірячи, що вони все ще сильні й непереможні як колись, а сарматська ще тільки-но яскраво сходила на сході, і їхні злети і піки могутності ще були попереду. В ІV ст. до н. е. сармати вже утворили великі союзи споріднених племен і через десятки років, зміцнівши й утвердившись, всепожираючою лавиною, якій, як і саранчі, не було спину, посунули через Дон. До ІІ ст. до н. е. вони захопили чи не все Північне Причорномор’я, поклавши край державі Іданфірса та Атея, яку до того навіть перси не могли здолати. І – як підсумок: «З послабленням скіфської могутності у ІІ ст. до н. е. роль основного історичного і культурного фактора на півдні Східної Європи перейшла від скіфів до сарматів. З їхнім іменем пов’язаний цілий період стародавньої історії Півдня нашої країни. Сармати були активними учасниками великого переселення народів на рубежі античної і ранньослов’янської епох. Вони протягом шести століть займали панівне становище в приазовських і причорноморських степах і внесли зміни в етнічний склад і культуру[99] населення всього Північного Причорномор’я» (Історія Української РСР. Т. І. С. 177).

А втім, це сталося не одномоментно і не протягом одного чи кількох походів сарматів на скіфську вотчину, не за кілька років – процес занепаду Скіфії, її агонія (в тім числі й під ударами сарматів, що наростали й лютішали), тривали століттями. Скіфія мала достатньо часу, щоб стати на ноги й дати відсіч молодому агресорові, але не зуміла встати і не дала…

На думку фахівців («На світанку історії»), спад настав (після бурхливого сплеску, що стався в ІV ст. до н. е.) «на межі ІV і III ст. до н. е.», коли «степові скіфські пам’ятки» почали зникати, що «безумовно, засвідчує крах Великої Скіфії. На думку науковців, до цієї катастрофи спричинився цілий комплекс явищ: погіршення кліматичних умов[100] і висихання степів, тривале витолочування трав’яного покриву внаслідок інтенсивного випасання худоби, занепад економічних ресурсів Лісостепу через активну експлуатацію тощо. Все це призвело до руйнування підвалин Скіфії, загибелі її як держави». І далі це видання – «На світанку історії» – згадує консолідацію і посилення сарматських племен у пониззі Дону.

Щоправда, погіршення кліматичних умов та висихання степів торкнулося в однаковій мірі й сарматів (не забуваймо, вони теж були кочівниками й інтенсивно займалися скотарством), не менше, аніж скіфів, але сармати чомусь вистояли, а скіфи зігнулися й занепали. Більше того, сарматська орда виявилася стократ сильнішою і взяла гору над скіфською – навіть за наявності «витолочування трав’яного покриву внаслідок інтенсивного випасання худоби». Проте факт залишається фактом: внаслідок занепаду економічних ресурсів скіфи програли битву за життєвий простір. Але їхній занепад, очевидно (власне, причини їхнього занепаду, в тім числі й кліматичні та екологічні), не зачепив сарматів, навпаки, зміцнівши, вони кількісно виросли і, врешті-решт, переселилися в межиріччя Дону – Борисфена і далі до Дунаю, де й зайняли панівне становище на цілих шість століть.

Так уже утрадиційнилося в історичній літературі, що істинною причиною загибелі Великої Скіфії (а згодом і Малої, аж доки й вона не зникла з історичної арени) була все ж таки вікова сарматська навала. Всі, хто писав про це, незмінно посилалися на Діодора Сицилійського, давньогрецького історика, автора «Історичної бібліотеки» в 40 книгах (повністю збереглися книги 1–5 і 11–20, інші в уривках), що охоплює історію Стародавнього Сходу, Греції, елліністичних держав від легендарного часу до середини І ст. до н. е.

Так ось Діодор Сицилійський писав у своїй «Бібліотеці» й про сарматів (савроматів), що це вони, «багато років по тому зробившись сильнішими, спустошили значну частину Скіфії, до ноги винищуючи переможених, перетворили більшу частину країни на пустелю». (Щоправда, давньогрецький історик не пояснив, а як же самі сармати потім непогано жили у тій буцімто пустелі?)

Але відразу ж за цією цитатою українські історики все ж таки доповнюють свою гіпотезу іншими факторами: «…проте останні дослідження довели, що причиною падіння Скіфії були… екологічні та внутрішні негаразди», що, мовляв, «кочове господарство скіфів внаслідок надмірного росту поголів’я худоби та збільшення кількості населення вкрай виснажило пасовиська і призвело до так званої дігресії, коли рослинний покрив не встигав відтворюватись і, отже, не забезпечував кормової бази». До дігресії – ерозії ґрунту та епізоотії додалося буцімто раптове погіршення клімату, що спостерігалося протягом III – ІІ ст. до н. е. в усьому поясі євразійських степів. Тривалі посухи та джути (утворення льодової кірки на поверхні пасовиська) чергувалися із надмірно спекотним літом та суворою зимою, і все це разом остаточно зруйнувало скотарство, призвівши до значного зменшення населення Скіфії. І всі ці лиха відбувалися на тлі соціальної кризи, яку переживало скіфське суспільство… Хоча всі вищенаведені біди в одинаковій мірі стосувалися, особливо кліматичні умови, збільшення поголів’я худоби й населення, і сарматів, як кочівників-скотарів, адже вони теж інтенсивно випасали в степах свою худобу, проте їхнє населення чомусь не потерпало від кліматичних негараздів, і Сарматія швидко зростала у своїй могуті…

А колись же вони – скіфи і сармати – були чи не братами.

А колись же вони родичалися, сармати до скіфів переправлялися через Дон у гості, а скіфи через той же Дон переправлялися в гості до сарматів.

І все колись починалося так легендарно-поетично. Принаймні за Геродотом, який подає таку романтичну легенду про походження савроматів:

«Про савроматів розповідають таке: коли елліни вступили в боротьбу з амазонками (амазонок скіфи звуть Οιορπατα; ця назва в перекладі на еллінську мову значить «чоловіковбивці»), то, як гласить легенда, елліни, перемігши їх у битві при Фермодонті (сучасна р. Терме на території Малої Азії. – В. Ч.) відпливли назад, везучи з собою на трьох кораблях амазонок, яких вони спромоглися захопити в полон. Останні у відкритому морі напали на чоловіків та порубали їх; але вони не знали кораблів та не вміли впоратися ані з кермом, ані з вітрилами, ані з веслами й тому після вбивства чоловіків почали носитися по хвилях за волею вітру та прибули до Кремн на Меотійському озері (північне узбережжя Азовського моря. – В. Ч.): ці Кремни лежать у землі вільних скіфів. Полишивши тут кораблі, амазонки подалися до населеної місцевості; зустрівши перший табун коней, вони захопили його, сіли верхи та почали грабувати володіння скіфів.

Скіфи не могли пояснити собі того, що сталося, оскільки не знали ані їхньої мови, ані одежі та дивувалися, звідки вони взялися; вони прийняли амазонок за чоловіків однакового віку та стали з ними до бою. У битві скіфи заволоділи трупами амазонок й таким чином узнали, що вони – жінки. Тоді скіфи на раді вирішили аж ніяк не вбивати більше амазонок, а послати до них наймолодших із свого середовища, приблизно в тій самій кількості, скільки було амазонок; юнакам було наказано стати табором по сусідству з ними та робити все, що вони робитимуть, а якщо ті їх переслідуватимуть, не ставати з ними до бою, а тікати; коли ж вони припинять переслідування – повернутися та затаборувати по сусідству. Так вирішили на раді скіфи, бажаючи мати дітей від цих жінок.

Юнаки, яких послали, почали виконувати цей наказ; амазонки, помітивши, що вони прийшли без усякого злого наміру, облишили їх; кожного дня обидва табори все більше та більше зближувались. Юнаки, подібно до амазонок, нічого не мали з собою, крім зброї та коней, й тому вели однакове з ними життя, займаючись полюванням та наїздами.

Десь опівдні амазонки робили таке: вони розходилися по одній або парами, відходячи далеко одна від одної до вітру. Помітивши це, скіфи почали робити таке саме; один з них наблизився до однієї амазонки, що була на самоті; остання не відштовхнула його та віддалася йому, не пручаючись. Вона не могла з ним розмовляти, оскільки вони не розуміли одне одного, й тому показала йому рукою наступного дня прийти на те ж саме місце та привести з собою ще одного, показуючи на мигах, щоби їх було двоє й що вона приведе з собою також іншу. Юнак, полишивши її, розповів про це товаришам. Наступного дня він сам прийшов на те саме місце і привів з собою іншого; він знайшов амазонку разом з іншою, які вже чекали. Решта юнаків, узнавши про це, також підманили до себе інших амазонок.

Після цього вони поєднали два табори та почали жити разом, причому кожен з юнаків мав за дружину ту, з якою вперше злягався. Чоловіки не спромоглися навчитися мови жінок, але жінки перейняли мову чоловіків…»

Далі, за Геродотом, амазонки запропонували чоловікам податися за річку Танаїс, оскільки відчували себе винними за те, що зруйнували країну скіфів та залишили батьків без синів.