Розділ 26

– Ми не вороги державі російській, – уже вкотре запевнив Залізняк.

– Бунт – это наибольшее зло для державы, – спокійно мовив генерал.

– Так. Але це конфедерати затіяли бунт, а ми піднялися для того, аби захистити людей від їхнього свавілля. Тепер же ми готові служити вірно цариці-матінці і виконувати її накази. Ми хочемо мирно жити на своїй землі, працювати, дітей ростити, аби латиняни більше не знущалися над нами. Коли ж цариця накаже знову ставати під руку польського короля, то ми і ту волю її вволимо, головне, щоб ляхи не мстилися нам і не палили наші села.

Кречетніков морщився, коли слухав Залізняка, – українську мову розумів, однак не настільки добре. Слова Залізняка його трохи заспокоїли, розмова пішла спокійніше. Гур’єв також був тут, часом приєднувався до бесіди, аби щось розтлумачити генералу. Той, розуміючи, хитав головою.

– Главное, чтобы остановить войну. Думаю, нам следует продолжить переговоры, но только, если все атаманы ваши остановятся и перестанут нападать на земли королевские. А там уже решим, что с вами делать.

Залізняк зрозумів, підвівся, за ним повставали й інші отамани.

– Що ж, тоді ми підемо до свого війська.

– Обождите, – сказав Гур’єв. – Вы встречали нас как родных, теперь же испробуйте и нашего хлеба-соли…

Вечеря у московському таборі затягнулася до пізнього вечора. Частував генерал щедро, наливаючи у чарки по самі вінця. Тут уже розмова пішла веселіше й більш відверто. Гур’єв сидів постійно біля Залізняка і переконував, що все буде добре, що брат повинен заступитися за брата, навіть обійматися ліз. А ще пісень співали – козацьких. Так і пройшла та ніч у піснях та розмовах, так що порозходилися спати під ранок.

Наступного дня, незважаючи на «всеношний» бенкет, гайдамацькі старшини довго спати не планували. Вони почали збиратися, аби повернутися до війська, одначе солдати, що стояли на варті біля їхньої хати, їх не пропустили.

– Приказ генерала!

Це відразу насторожило коліїв, вони спробували вмовити солдатів, аби пропустили їх, однак тут же прийшов поручик із підкріпленням, наказав гайдамакам віддати зброю.

– Ось який у вас хліб-сіль, – посміхнувся Залізняк.

– Отож-бо. І вір після того православним братам, – підтримав Гонта, віддаючи свою шаблю і кинджал.

Лише вони це зробили, солдати тут же забили їх у кайдани…

Так само на переговорах було захоплено отамана Семена Неживого і тут же почався наступ на загони коліїв. Московські каральні війська разом із польськими, маючи велику військову перевагу, швидко перейшли в наступ, аби зламати опір повстанців. Колії ж, запікши у серцях ненависть на москалів за таке віроломство, намагалися уникнути великих боїв та розсмоктатися по лісах, як і наказував Залізняк.

Карателі швидким маршем рушили по селах, аби вогнем і кров’ю загасити залишки гайдамацької вольниці. Кречетніков особисто керував цими діями.

Якось вони проїжджали табором у зручній бричці, оглядаючи полонених коліїв.

– Если бы они на самом деле были разбойниками и ворами, то их никто б не трогал. Так и служили б царице, выполняя самую грязную работу. Этакая «дикая бригада». А что: панов ляских вырезать, на татар налететь, сжечь городишко турецкий. Такие ребята всегда нужны. Да вот только для этих главнее была свобода, а не служба. Посмотри, как они хозяйничать начали. Э нет, такого никто допустить не может.

Гур’єв мовчки кивав головою, а в голові крутилася думка, що скоро і їхня, донська вольниця стане цариці поперек горла. Тішило лише те, що він, полковник, має добрі знайомства при дворі, тож його займати не будуть. Може, ще й земельки накинуть на те, що здав Залізняка…