Гур’єв потягнув добрий кубок горілки, почав закусувати питаючи.
– А что у вас там за история с «золотой грамотой»?
– Так хіба ж це у нас? Та нашим людям католики вже так у печінках сиділи, що вони молилися на царицю більше, ніж на самого Господа. І тепер одна надія наша на вас, брати: як не поможете з ляхами, як не припнете їх на доброму ланцюгу – біда нам буде. Тож десь і з’явилася чутка про ту «золоту грамоту», хоча її ніхто зроду й не бачив.
Пообідавши, Гур’єв почав збиратися.
– Ти скажи там своїм, друже, що ми готові будь-який наказ цариці виконати і проти вас ніколи не станемо, бо ми є браття. У нас віра одна, отже, й одна доля. Навіть якщо накаже зброю скласти – складемо. Лише не перед ляхами, бо вони наступного дня не тільки нас поріжуть, але й дітей наших.
Гур’єв поплескав Залізняка по плечу.
– Хорошо, братуха, скажу. Думаю, скоро тебя позовет генерал к себе: теперь мы будем вас обедом кормить. Бери своих старшин и приходите, не бойтесь. Мы, донцы, вас в обиду никогда не дадим.
Гур’єв безкінечно обіцяв підтримку, постійно наголошуючи на тому, що православних цариця ніколи в біді не покине. Говорив, що війська цариці ввійшли, щоб приборкати конфедератів та утвердити на польському престолі короля Понятовського.
– А ми проти корони не вставали, – вкотре запевнив Залізняк. – Конфедерати – оце наші вороги!
Далі Залізняк став розповідати про гоніння православних на Правобережжі з боку польських панів, орендаторів і магнатів.
Так і сиділи до самого вечора: їли й пили мало, більше говорили. Обговоривши всі справи політичні, почали згадувати давні пригоди, Залізняк усе розпитував про Дон, про те, як живеться там зараз козацтву.
Порозходилися спати під ранок, наступного ж дня Гур’єв настояв на тому, аби гайдамацька старшина разом із ним їхали на зустріч із генералом.
– Вы нас, братушки, винами да медами поили, теперь же наших попробуйте!
Гур’єв вдавав із себе щирого козака та приятеля гайдамаків. Залізняк спробував відкласти цей візит, однак полковник дуже настоював. Що ж було робити? Гетьман дав свої розпорядження, а тоді почав збиратися в дорогу.
Виїхали вже під обід. З Залізняком був Гонта, та ще декілька старих побратимів. Виїхавши на шлях, Гонта мовив:
– Пане полковнику, тут мій хутір за кілька верстов. Може, заскочимо, заодно й поснідаємо.
Йому відповів Гур’єв.
– Некогда нам, братья, – генералы ждать не обучены.
Гонта посміхнувся.
– Та ми лише на часок, на півгодинки. Ти ж знаєш, яка доля козацька: може, раптом, голова з плечей злетіти, та не побачу більше молодої дружини й донечок малих.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Судний день » автора Яріш Я.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 26“ на сторінці 2. Приємного читання.