Розділ 26

Гур’єв насупився:

– Да ничего с твоей головой буйной не случится, коли досель не случилось.

Гонта ж не хотів здаватися.

– Раз так, то ви їдьте, а я вас дожену…

Донець насупився.

– Чего уж. Если жена молода, то больше тебя не отпустит воевать. Я-то уж знаю. Ладно, показывай дорогу, поедем.

У Росошках, в маєтку сотника, господиня накрила столи прямо на подвір’ї. Гості сіли, почали обідати. Сотник їх щедро частував. Тоді на хвилину покинув, пішов до хати.

Його Настя стояла біля столу, пригорнувши дітей. Він підійшов, погладив їх по голівках, поцілував.

– Тату, а ви поїдете з тими дядьками?

– Поїду, доню, мушу.

– А коли повернетеся?

– Не знаю. Та я завжди буду в своїх думках з вами, пам’ятайте це.

Тоді він поглянув на дружину.

– Дбай, Насте, добре про дітей.

Він поцілував її в губи.

– Оставайтеся з Богом.

Він міцно обійняв їх усіх гуртом, тоді обернувся й пішов: його чекали. На порозі зупинився: ще раз кинув погляд на хату, на рідних. І пішов.

Жінка не знала ще нічого, куди поїхав чоловік. Питати не звикла, бо не жіноче це діло. Проте останні слова чоловіка, той його погляд сколихнули душу. Діти пригорнулися до неї, шкодуючи, що їх тато не лишився з ними довше. Раптом передчуття погане кольнуло її в серце, вона відсторонила дітей, а сама, як вовчиця, вибігла з хати. Кавалькада вершників уже виїхала на горбок і скоро заховається за ним. Іван Гонта ще раз оглянувся на рідне село, на свою хату.

Полк донських козаків, разом з якими стояло декілька підрозділів піхоти, отаборився недалечко від табору коліїв. Солдати і козаки були насупленими, діловито походжали по таборі, кожен зайнятий своїми справами. По дорозі до будинку, в котрому жив Кречетніков, стояло багато постів, однак бачачи полковника Гур’єва, вони пропускали їх без затримок. Залізняк із Гонтою уважно розглядали все навколо, намагаючись зрозуміти, що їх тут може чекати, однак обличчя російських солдатів були понурі, по них важко було прочитати ворожість, дружбу чи інші почуття. Навіть цікавості не було видно – немов і не живі люди. «Усе це від постійної муштри», – подумав Залізняк і поглянув на Гонту. Пан полковник з вигляду був спокійний, однак очі його були сумними. Максим підморгнув, однак це слабко потішило товариша.

Генерал прийняв гайдамацьких старшин у своєму будинку. Дивився зверхньо, однак не принизливо. Він хотів переконатися в тому, що колії не збираються зараз вести жодних бойових дій.