Розділ 24

– Бондаренко! – продовжував хрипіти козачина, але його хтось штовхнув у бік.

– Та заткнися ти.

Дід з-поміж старшини вивів на середину Максима Залізняка.

– Кидайте шапки.

За мить гайдамаки закидали отамана своїми шапками, виявляючи до нього свою довіру, повагу, любов, надію… Десяток тисяч душ назвали Залізняка своїм батьком.

– Ну що ж, голубчику, військо вибрало тебе не просто отаманом – гетьманом! Давайте булаву, – мовив дід, і йому хтось приніс її, замотану в червону китайку. Дід подав булаву Залізнякові.

– Бери булаву!

– Не хочу, – відповів Залізняк, як велів старий звичай.

Дідуган підійшов удруге:

– Бери булаву!

– Відчепися від мене, діду. Не треба мені вашої булави.

Старий заговорив і втретє:

– Бери булаву, сучий сину!!!

Залізняк підняв булаву високо над головою.

– Слава!!! – заревіло військо, ніби вистрелило сто гармат.

Тим часом дідуган взяв із землі у долоню болота. Він кинув грязюку Максимові в обличчя, добре розтер.

– Щоб не зазнавався, сучий сину. Ми тебе, сучого сина, гетьманом вибрали, ми й скинемо!

Нарешті дідуган відійшов. Біля Залізняка стали два бунчукові товариші: один – з бунчуком, другий – з запорозькою корогвою Пречистої Діви. Максим високо над головою тримав булаву.

– Слава!!!

Ніч була місячна. Зірки світили так ясно, як не світили вже давно. Принаймні, Максим вже давно не бачив таких зірок і мимоволі замилувався ними. Він уже перевірив варту навколо табору і тепер стояв собі, дихав нічним повітрям та курив люльку. Також він дав декілька важливих наказів своїм старшинам. Це – на випадок, коли москалі його арештують. Найперше – не вступати в бій, а швидко розбрестися лісами та Диким Полем, поділившись на дрібні ватаги. Усе майно надійно заховати. Зберегти боєздатність загонів, котрі мають вести «лісову» війну із загарбниками. Усі документи, в разі чого, переховати, а потім передати кошовому Калнишевському. Між документами – і «Золоту грамоту». Нехай хитрий Калниш сам думає, що ж цим має робити.