Розділ 24

– Пугу-пугу!

З таким гуком, пригнувшись, увійшли в намет четверо запорожців у червоних жупанах. Вони дружно скинули свої кабардинки. – Чолом тобі, пане отамане, від товариства низового та батька нашого Калниша.

Усіх чотирьох Залізняк знав: належали до курінної старшини. Максим встав, привітався з ними сердечно, обнялися.

– Ну, сідайте, брати, до столу. Ви якраз вчасно: саме наказав джурам обід накривати.

– Зажди, брате Максиме, – його зупинив найстарший з посланців. – Не горілку пити ми сюди прибули, хоч і не зашкодить горлянку промочити. Вісті маємо від кошового, недобрі вісті.

Запорожці повсідалися на лави, старшини почали присуватися ближче. Тим часом прибіг молодий джура, поналивав прибулим у кухлі холодненького пива, так що ті випили із великим задоволенням. Залізняк переглянувся зі своїми, пригладив вуса, чекаючи, доки посланці почнуть говорити. Мовив знову найстарший:

– Мабуть, знаєте, панове отамани, що московське військо чорною хмарою накрило землі Правобережжя.

– Як же не знати? Он і посольство чекаємо: донський полковник Гур’єв має прибути до нас завтра, – відповів Залізняк.

Посланці переглянулися.

– Слава Богу, встигли. Попередити ми вас прибули: не вірте москалям, не вірте Кречетнікову та Гур’єву, бо погибель вони вам готують за наказом цариці. Ляхи підняли ґвалт, що це з її наказу гайдамаки взялися за ножі. Вража баба відхрестилася від «розбійників та бунтарів», як вона вас назвала, тож війська її будуть вас нищити так само, як і конфедератів.

Отамани загули. Як це так: цілий народ, який встав на захист своєї землі і свободи назвати розбійниками?!

– Заждіть, панове, а чи достовірні ці вісті, чи не сплутав чого наш кошовий? Воно все ж політика – справа тонка, тут з наскоку не можна. Споконвіку так було, що царі говорили одне, а робили зовсім інше, – голосно сказав Залізняк – і старшина знову притихла.

– Це правда, – приглушено говорив запорожець. – У Петербурзі наше посольство – депутати чули від довірених людей, а ще лист бачили до кошового, де цариця наказує ловити всіх гайдамаків, які схочуть знайти сховок у запорозьких землях. Навіть копію зробили.

Посланець поклав на стіл згорток паперу. Залізняк розгорнув, мовчки перебіг очима текст, передав писареві.

На це недовірливо озвався Гонта.

– Одначе великі вуха та довгі руки у ваших депутатів. Наказ у канцелярії ще й не до кінця написаний, а у вас вже копія.

Посланець відповів спокійно:

– У царській канцелярії за добрі гроші ще й не таке можна дістати. Та ви повірте мені, брати, правда цьому. Ми летіли сюди без перепочинку на змінних конях не один день та ніч, з утоми падаємо, та встигли. Тож вірте нам, недобре замислила цариця.

На якийсь час запала мовчанка.

– Віримо вам, спасибі братове. Що ж, від них можна було такого чекати. Мусимо бути тепер пильними, бачу: воювати прийдеться не лише з ляхами, а й з москалями. Ну що ж, панове, двічі не вмирати.