Розділ 17

Напевно пан губернатор був людиною суворою, бо слуги навчилися виконувати його накази миттєво. Тільки-тільки одні гайдуки виїхали верхи за браму, як інші вже зірвали з Левченка сорочку і почали готуватися до страти.

Хоч і було вже з обіду, але сонце пекло сильно, по-червневому. Пан губернатор раз за разом витирав хустинкою піт. Він бачив, як на гайдамаку, на його закривавлене лице сідали чорні мухи, але той не ворушився, немов закаменів.

Повернулися з роз’їзду гайдуки.

– Пане губернаторе, лисянці самі запалили містечко. Вони пакують своє добро на підводи, беруть жінок, дітей і збираються йти до гайдамаків.

Губернатор стиснув кулаки.

– Не дозволю, тільки через мій труп. Сурміть збір, вдаримо на місто.

– Пане, ми долучимося до ваших вояків, допоможемо, – заговорили пани, дорогі гості губернатора.

– Не варто, панове. Хоча, звичайно, бажаючі можуть піти розігнати застиглу кров. Проте, дайте наказ своїм слугам сідлати коней і брати в руки шаблі, а ми звідси подивимося. Цікаве буде дійство, гідне римського Колізею. Тільки глядіть, не жалійте того бидла. І він хай бачить.

Губернатор поглянув на Левченка. Слуги зрозуміли наказ, підтягнули гайдамаку до гака, і один із них вправно почав робити розтин під ребром, а тоді встромив туди вістря гака. Левченко терпів. Та коли його почали підносити на тім гакові вгору, тяжкий стогін вирвався із його грудей.

– Підіймайте так, щоб йому добре було видно! – повторив пан губернатор свій наказ. Непритомніючи з болю, Іван кинув поглядом на ліс: там його брати…

Бондаренко уже сидів на коні. Вороний нетерпляче перебирав копитами, ніби відчуваючи запал бою. А може, це дим, що бухав із запалених лисянських хат та стогів і доходив аж сюди, так збуджував тварину. Бондаренко поплескав його по шиї примирливо.

Іван був попереду свого загону, що стояв з самого краю переліска. Гайдамаки були готові кинутися на замок за першим наказом свого отамана, сидячи верхи на конях та зосереджено дивлячись на замок. Біля Бондаренка був Федір Моторний.

– А що, отамане, вихопимо Левченка з панських лап? Не дамо брату загинути, правда?

Бондаренко поглянув на нього.

– А хіба ми не добрі молодці? Ось побачиш, зараз як хурделиця вдеремося до проклятого замку, мов сніг серед літнього дня панам на голову.

Моторний махнув головою.

– А це правильно.

Підбадьорили й інші гайдамаки, що стояли поруч.

– За отамана свого не переймайтеся – з того світу витягнемо.

Від тих слів стало спокійніше, впевненіше.