Розділ 17

Левченко став перед побратимами.

– Я вас всюди шукаю.

– Іване, стань лісовиком і розчинися між деревами, бо панам тебе за версту видно.

Левченко махнув рукою.

– Та годі вам. Я попрощатися прийшов.

– Що, а куди ти зібрався, яка муха тебе вкусила? – гарячкував Бондаренко. Іван передав повід вартовому, а сам відповів тихо:

– Зібрався я, хлопці, до нашого, козацького раю. Годі з мене вже воювати, набридло. Хоча, якщо зловите шельму Канівського, віддячте за мене.

Швачка поглянув на Бондаренка.

– Отамане, схоже, нашому Іванові справді шпак у голову залетів. Ти хочеш піти до раю через пекло? Повір мені, брате, Лисянську браму тобі відкриє не святий Петро, – твердо заговорив Бондаренко, збагнувши, що5 саме надумав побратим.

Левченко посміхнувся вперше за довгий час, ніби й справді збирався не на смерть, а до своєї дівчини.

– Згадайте мене, хлопці, добрим словом і вибачте, якщо комусь насолив.

Швачка узяв його за руку.

– Облиш, брате, куди ти зібрався, ще наша робота не дороблена, чарка недопита. Ти ж молодий іще, ти на полі бою нам потрібен будеш. Нехай собі старші йдуть, що вже нажилися й вкрили своє ім’я козацькою славою.

Левченко лише крутив головою.

– Не переконуйте мене, брати, я вже все вирішив. Мені і так вже світ немилий. Для козака велике щастя покласти свою голову на жертовник свободи. Вмерти за Україну – велика честь. Простіть, що не можу вас нічим обдарувати: зброю віддав джурі – хороший хлопець, нехай косить. Кінь піде зі мною – проведе в останню дорогу козака. А більше в мене нічого немає. Прошу лише взяти хлопців моїх до себе…

Левченко обійняв ще раз Бондаренка і Швачку, а тоді підійшов до свого коня і, не стаючи в стремено, вискочив у сідло. За якусь мить отаман виїхав з лісу і погнав у бік замку. Він ще один раз обернувся, здибив коня, махнув на прощання рукою і знову повернув до панської твердині.

У Лисянському замку був бенкет. Як завжди, шляхта гостилася, проте ця гулянка відрізнялася від звичайних, які відбувалися тут. Сьогодні в залі не було дам, а шляхтичі були при зброї, пили мало і переважно говорили про військові справи. Звичайно, головною темою розмови була «Колєйщизна», бунт хлопства, лайдацька ребелія. Проте як тільки в зал вбігав який слуга, всі тут же притихали, боячись, що він приніс звістку про гайдамаків.

Шляхти у бенкетному залі було дуже багато, бо тут зібралися пани зі всієї округи, котрі сподівалися знайти захист за високими мурами Лисянської твердині. Їхні сім’ї були в глибині замку. У дворі товклася челядь, лакеї, гайдуки, слуги та інший панський люд, якого пани взяли з собою. Було тут і чимало жовнірів та козаків з міліції.

Отже, у замку було багато людей, котрі при потребі могли взяти зброю і захищати від нападників замок. Де зараз гайдамацьке військо, ніхто достоту не знав.

– Панове, вони пішли на Білу Церкву. Багато хто їх бачив на білоцерківському шляху, – говорив один товстий пан. – Крім того, вони нахваляються, що дійдуть до самої Варшави. Нехай їх за то Перун трісне.