Розділ 17

– Та вони з чортом знаються. Один день тут, завтра можуть вже під Лисянкою бути. Тук-тук, – приймайте гостей у хату, – відповідав інший.

Заговорив губернатор – статечний, сивий пан.

– Не лякай мені, вашмосць, гостей. Маю відомості, що колії таки поперли на Білу.

Але панок не заспокоювався.

– Мої гайдуки бачили тут, недалеко у лісі, озброєних бунтарів. То як вони тут опинилися, коли пішли на Білу, га, пане губернаторе?

– Вони таки пішли на Білу. А у лісі могли бачити простих збіглих хлопів, але їх нам боятися нічого. Мої люди впіймали рабуся, що розмовляв то з челяддю, то з міщанами, закликали їх до зради. У них ми перехопили листи. Зараз я вам прочитаю.

Губернатору принесли якісь папери, він почав читати:

– «До козаків, міщан, отців, запорозьких братчиків та простих посполитих города Лисянки. Ми, отамани Війська Запорозького, кажемо вам: лишайте панів і приєднуйтеся до нашого війська по дорозі на Білу Церкву. Звільнимо разом нашу святу ойчизну від нечистих ляхів – ворогів наших». Ну і таке інше, думаю, панство це вже буде нецікаво. Тут і печать. Отже, хвилюватися нам нічого, якщо галагани пішли на північ. Навпаки, мусимо згуртуватися і бити ворога з тилу.

Шляхта тихо слухала. Нарешті хтось запитав:

– А де та шельма, хотілося б поглянути на живого гайдамаку.

– Так, пане, покажіть нам гайдамаку, – підтримали й інші.

– Ну що ж, воля моїх гостей для мене священна, – сказав губернатор і віддав відповідні розпорядження.

Було видно, що Іван Левченко не хотів добровільно віддавати тих листів, бо вигляд у нього був кепський. Гайдуки сапаючи притягли його до зали у рваній сорочці, з розбитим носом, спухлими губами й синцями під очима. Його кинули на підлогу, та він поволі почав підводитися, щоб не лежати перед ворогами.

Пани обступили Левченка щільним колом. Гайдамака вовком зирив на них спідлоба.

– Дивіться, дивіться вражі пани. Он де стоїть смерть ваша, – прогарчав.

Гайдук, не чекаючи панського наказу, врізав Левченкові в пику. Той встояв на ногах лише завдяки тому, що схопився руками за когось із панів. Його тут же відіпхнули.

Гайдамака плюнув кров’ю собі під ноги.

– От бидло, – почулося з зали.

– Кажи, лотре, де зараз гайдамаки! – строго запитав губернатор.

Левченко важко дихав, витирав кров з рота.