Розділ 13

З монастирської брами вийшло кілька десятків людей, що були на молебні в монастирській церкві. Це були найповажніші ченці з мотронинської братії, яких очолював їхній старенький священик. Ченці несли коругви. Позаду крокувала гайдамацька старшина: Залізняк, Швачка, Неживий, Журба, Бондаренко.

Вони зупинилися перед військом. З натовпу гайдамаків вийшов старий дід, звернувся до повстанців:

– Панове-товариство! Просіть превелебного отця, щоб освятив наш похід!

– Просимо, панотче, – вирвалося із сотень грудей.

Литаври затихли. Панотець підійшов до гайдамаків з кропилом у руці. З ним був диякон, що підтримував відро зі свяченою водою.

– Благословляю цією водою священною, і нехай вас Господь благословить Святим Духом на рать. За віру християнську, за народ український, за край наш рідний. Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа.

Отець вмочив кропило у воду й окропив повстале військо на всі три сторони. Гайдамаки хрестилися. Тоді вони розступилися, пропускаючи отця з дияконами поміж свої лави, де отці продовжували кропити військо. Угору піднялися шаблі, ятагани, кинджали, ножі, так що гострі леза тьмяно відбивали світло від вогню.

Коли військо і зброя були освячені, гайдамаки знову поприсувалися до монастирських стін. Наперед вийшов Залізняк.

– Веду вас у похід як ваш батько, як товариш. Та знайте: не для розбою й наживи ми йдемо. Не задля слави козацької, бо доки живе на білому світі хоч один син України-неньки, то й козацька слава житиме. Навіть не за віру православну, бо вона стоїть міцніше, ніж цей мур навколо обителі. Веду вас на Україну заради живих, мертвих та ще не народжених своїх земляків. Вистоїмо або як один загинемо за нашу землю, за Україну рідну, за матір нашу козацьку! За Україну!!!

– Слава!!!