Розділ 13

Воронович оглядався по бойовищу: гайдамаків прибув досить великий загін, вони швидко стали бойовим ладом і відкрили вогонь – для шляхти це було як грім з ясного неба. Тепер все стало з ніг на голову: уже пани були під загрозою оточення..

– Матко Боска! – знову почувся той самий крик, так що враз загоном конфедератів прокотилася хвиля паніки: пани йшли грабувати монастир, а не битися із козаками.

– Відходимо! – крикнув Воронович. – Строєм!

На велике щастя його загін не встиг розбрестися по монастирі та околиці, а трималися усі вкупі. Сяк-так вишикувавшись, пани почали пробиватися до своїх коней, а вже запопавши, гнали чвалом геть, прорвавши гайдамацьку лаву. Козаки гатили по них із рушниць, густо вкривши лісову землю шляхетським трупом, однак більшості загону Вороновича вдалося вирватися з оточення.

Тим часом монастир розгорався. Ченці і гайдамаки дружно кинулися гасити, їм на допомогу тут же поспішили колії Неживого.

– Добре, що дощ лив і не дав розгорітися, – мовив Залізняк, коли найгірше вже було позаду.

– Може, добре, може, й ні, – відповів Неживий. Він був увесь мокрий, обляпаний багнюкою, від нього несло кінським потом. Видно було відразу: дуже поспішав на виручку. – Через цей дощ мушкети намокли, стріляти не хотіли. Тому й вирвалися вражі пани.

– Значить, треба спішитися, – сказав Залізняк. – Виступаємо цієї ночі.

За цим усім збоку спостерігав кремезний чолов’яга, густо зарослий бородою. Це був Кіндрат Лусконіг. Він досі сидів у монастирському льосі, аж доки конфедерати не полізли туди в пошуках гайдамацького скарбу. Там і лишилися. Кіндрат вийшов на свободу, оглянув пожарище, бій і зливу, що лютували кругом, вдихнув свіжого повітря на повні груди і мовив:

– На все воля Божа.

Місяць був повний і світив досить щедро. Вартовим козакам, що походжали по замковому мурі, добре було видно і поле, і дорогу, що вела до міста. Дорогою котилася валка із кількох возів, помаленьку зближаючись до міської брами.

Козаків ця валка не налякала: зі всіх сторін у місто стікалися конфедерати, тож цілком могло бути так, що пан приїхав швидше, а його обоз котився позаду. Та й кого боятися? Татарські загони уже давненько сюди не заходили, а малий загін гайдамаків на ціле містечко напасти не насмілиться. Інша справа, коли «треті півні заспівають».

У місті було спочатку діловито, потім голосно, а тепер уже – весело і п’яно. Іще вдень околицями Жаботина прокотилися хвилі погромів, підпалів, ґвалтів та грабунків. Пани немов зварйовали: розправившись із селянами, конфедерати почали стягати до Жаботинського замку награбоване, зганяти чоловіків і жінок, котрих підозрювали у співпраці з гайдамаками.

Зібравшись, шляхтичі швиденько вирішили свої похідні справи, а тоді почали накривати столи. Зробили це просто на замковому подвір’ї. Челядь, котра приїхала сюди разом зі своїми панами, побачила, що пани бенкетують, і собі почала пиячити. Усіх зібралося десь біля сотні-півтори, настрій їх був войовничий, так що скоро у замку почали голосно гриміти салюти: пани стріляли вгору не лише з пістолів, але й з гармат та гаківниць.

– Віват! За Вітчизну!

– Смерть схизматикам!

– Ганьба королю Понятовському!

– Та який же він король?! Клятий зрадник!

Такі вигуки лунали за бенкетними столами, а далі заграла музика, почулися співи.

У той же час інші захотилися катувати захоплених людей, загнавши їх у замкові підвали. Завдаючи страшних тортур, конфедерати все так випитували про гайдамаків, що страшні крики виривалися з підвалу. Їх глушила музика…