Розділ 13

Тим часом місяць зайшов за хмару, стало темно. Хтось постукав у замкову браму.

– Хто там?

– Я орендар Аврамко, із Богуслава. Мені пан Канівський наказав привезти припас для шановного панства, – почувся голос у відповідь.

Вартовий козак виглянув у віконечко і справді побачив там єврея, а позад нього чотири чи п’ять возів. Якийсь перестрашений був цей орендар, трусився весь. Та що з нього візьмеш…

– Відчинити…

Разом із Аврамко ввійшло іще декілька чоловіків. Напевно – челядь.

– Мовчи, якщо хочеш жити! – раптом просичав один із челядників, спритно приставивши ніж до горла козакові.

Той аж рота розкрив із несподіванки.

– Хіба ж уже заспівали?

– Хто? – не второпав Моторний, котрий і напав на вартового.

– Треті півні?

– Ти, друже, краще мовчи, а то за тобою заспівають…

Загін Левченка, що вдерся до замку, швидко знешкодив козацьку сторожу: не вбили нікого, козаки з міліції – свої хлопці.

Крикнув пугач. Раптом почали збігатися гайдамаки, так що скоро перед брамою зібралося їх досить багато.

– Пан Канівський тут? – запитав Левченко вартового.

– Не було…

Отаман поглянув на Аврамка і поволі поклав руку на свою шаблю. Орендар лише рота відкрив, готуючись до найстрашнішого, як раптом його врятував вартовий козак.

– Пан Канівський утік назад до Варшави. Казали його челядники, що він замордував якусь дівчину, а потім йому дуже жаль стало. Совість замучила, чи що. Одним словом: утік.

– Гм, совість, – повторив Левченко.

– Що робити будемо? – запитав Гаранджа.