Розділ 13

– Скільки мамі років?

– Сімдесят сім.

– Угу, вже старенька. Та я не можу тебе відпустити.

Раптом десь із боку міста почулося кінське тупотіння. Борщик оглянувся – звідти наближалися якісь вершники.

– Козаки! Міліція!

Петро кинувся було до своїх, однак спинився, згадавши про Аврамка.

– От лишенько, що ж мені з тобою робити?

– Відпусти, – заблагав єврей. – Богом клянуся, я нікому більше не заподію шкоди!

– Ех! – махнув рукою Борщик і побіг до Левченка, аби його попередити.

Не вірячи своєму щастю, Аврамко ще мить постояв, а потім і сам кинувся навтьоки, аби лише подалі від цього страшного місця.

Дізнавшись про козаків із жаботинської міліції, Левченко тут же дав наказ:

– Усі до брами! Приготуватися!

– Вони ж свої! Не можна стріляти в своїх! – закричав Гаранджа.

– Знаю, – відмахнувся Левченко і пішов до брами.

Він один вийшов назустріч козакам. Ті мчали верхи в напрямку замку; побачивши ж гайдамаку, спинилися. Левченко розумів, що зараз вони можуть запросто його вбити, однак продовжував стояти спокійно, опустивши руки. Козацький сотник, що їхав попереду, підняв руку, щоб не стріляли. Під’їхав ближче.

– Що ви робите? – спитав.

– Прийшли віддати панам борг, – відповів спокійно Іван.

– Хто ти такий?

– Отаман Левченко.

Схоже, сотник був не на жарт сердитий.