Розділ 12

Гайдамаки переглянулися: не думали, що мотронинські ченці, які завжди ділили з ними хліб і воду, зараз будуть так сильно триматися своєї думки і не послухають коліїв.

– Дозвольте вам нагадати, чесна братіє, що сам Христос, яким би не був блаженним і терпимим, як не любив ближнього, а все одно повиганяв з храму Господнього нечестивих торговців силою. А цей храм – Україна, – Залізняк почав говорити з більшим запалом, проте ченці залишалися спокійними й далі.

– Воістину, діла Господні незбагненні і не нам судити про них.

Знову запала мовчанка. Деякі зі старшин незадоволено загомоніли між собою. Молодий Андрій Журба не стримався.

– То що, панове-браття, бачу, не хочуть чесні отці освятити наші ножі гайдамацькі. Клянуся всіма святими, що я до хати не вернуся, доки під мітлу не виметемо з України нечестиве панство. І хай мені в тому помагає хоч Бог, хоч… – тут молодий, але вже дуже заслужений отаман хотів сказати «чорт», але при отцях стримався. – Не будьте наївними, браття, ми на Запорожжі вже добре знаємо царську ласку. Повірте, обдеруть вас царедворці гірше татарина, гірше ляха.

– Та й навіщо нам ті царі й королі, коли за нами суне така велика сила – сила народна, – добавив Залізняк.

Проте й на це мав відповідь диякон:

– Війна страшна, Максиме. Церкви Божі горітимуть, коні дітей малих витопчуть і жіночий плач чутно буде повсюди. Нехай буде як є, бо поганий мир краще, ніж хороша війна. Головне, щоби війська імператриці захистили наше православіє.

Знову мовчанка. Залізняк поглянув на Молдаванина, в надії, що він скаже своє вагоме слово на захист справи. Та чернець мовчав, думаючи свою думу, зсунувши докупи густі брови. Нарешті з розпуки Залізняк обернувся і сказав до своїх курінних:

– Ну, може, з молодших хтось скаже слово, щоб розтопило серця чернечі, чи так і підемо в похід без благословенства?!

Тут з лави підвівся молодий Бондаренко.

– Кожен народ мусить вміти сам себе захистити: наші батьки про це добре знали. Шкода, що діти забули. На Росію уповаєте? Ляхи, москалі, турки… Усі вони – приходящі! Їм нема до нас діла! За віру православну печетеся? Не буде народу – не буде і віри! Пустеля тут розкинеться, а вас, богобоязливих, заберуть браття десь до Сибіру і там будете проповідувати своє православіє! А ми ж свою справу і так зробимо, дарма що без благословення. І якщо доведеться згинути в бою без прощення та покаяння, зате душі наші неприкаяні літатимуть над цією землею і цими лісами! Та в нас буде віра тверда. Віра в тому, що ми не віддали свого храму без бою… Що ж, ходімо, панове-браття, не будемо даремно часу гаяти. Не заважаймо братії молитися!

Колії і справді зашуміли і вже зібралися йти звідси геть, як раптом підвівся старенький панотець.

– Чекайте, браття. Не один рік ми знаємо одне одного, не один горнець лиха з’їли разом. З єпископату нам прийшов лист, аби ми молилися за мир і до справ мирських не пхалися. Наказують нам з Петербурга лише уповати на ласку цариці, до котрої ми не раз зверталися по допомогу. І справді, багато хто з нашої братії проти повстання.

Отець затих, переводячи подих.

– І що? – нетерпляче запитав Залізняк.

– Але більшість з нас виросли у цьому краї, ми добре знаємо, якої шкоди чинять пани нашому люду. Хмельницький, Дорошенко, Палій… Ми знаємо, за що вони боролися, розуміємо, що вони життя свої жертовно віддавали за свою землю і народ. І ви, браття, так само жертовно йдете на боротьбу із ворогами віри Христової.

Знову мовчанка.

– Надіюся на вас, браття, – мовив Залізняк і посміхнувся…

День був дуже погожий. Сонце світило ясно, хоча на заході почали збиратися хмари. Стало душно. Залізняк поглянув на небо, намагаючись вгадати, чи підуть хмари стороною, чи таки буде дощ.