Розділ 11

Старий Бондар сидів кінець столу, обхопивши голову руками. Він за цей день зовсім посивів. Очі його були випучені, ніби каламутні.

– Марусе, донечко, – все стогнав він. – Ти ж була такою красунею, всі хлопці на тебе задивлялися. Я ж тебе готував під вінець давати, а замість того ти лягаєш у сиру земельку. На кого ж ти мене, старого, покинула, чому так рано пішла з цього світу. Я ж усе життя дбав про тебе, леліяв, ти ж одна була в мене: залишив би тобі і сад, і хату. Але тепер у тебе друга хата – домовина.

Старий поглянув на капшук з грішми, що лежав на столі. Його залишили люди пана Канівського, ніби викуп за дочку.

– Є звичай, що молодий на весіллі за наречену викуп має дати, от і пан Канівський дав… – сказав про себе старий. Він навіть не доторкнувся до грошей. Нараз Бондар дико крикнув – і щосили вдарив головою до стіни.

Він обм’як. Потічок крові скапував на підлогу.