Розділ 11

При цих словах пан збирач податків обглодав кісточку і кинув хортові, що лежав під столом. Пес поглянув на неї одним оком, проте навіть не підвівся.

– Чорт забирай! – вилаявся пан Канівський. – Можна подумаю, що ти, пане, такий чесний і твої руки ніколи не крали! Та всі знають, скільки береш, пане, і яку торбу грошей треба занести до твоєї карети.

Хічевський лише знизав плечима.

– Усі про все знають, у тому числі і воєвода, однак ніхто нічого не каже, а тим більше не робить.

Пан Канівський продовжував ходити по кімнаті, нарешті узяв у руки дзвоник, задзвонив, кажучи при тому:

– А я таки щось почну робити.

У кімнату зайшов слуга.

– Губернатора до мене, сотника міліції і ротмістра жовнірського – нарада буде!

На цій нараді пан Миколай вилив свій гнів на підлеглих, ті ж, у свою чергу, виправдалися тим, що у всьому винні схизмати. А ще згадали про гайдамаків, котрих хтось там десь бачив.

– Усіх підозрілих – у темницю: сам допитувати буду! – гукав збуджено пан Канівський.

Жовніри тут же заходилися виконувати його наказ…

Вишумівшись, як молоде пиво, пан Канівський нарешті заспокоївся. Губернатор міста добре знав, що в таких випадках робити: підсилав до нього товариство із молодих шляхтичів і шляхтянок, котрих сам пан Миколай називав жартома «сатирами і німфами». У цьому щось було, адже ці молоді люди досить часто супроводжували пана Миколая у забавах та ігрищах так само, як казкові створіння завжди були поруч із богом пиятики і розпусти Бахусом.

Враз вино полилося рікою, почулися крики, співи, танці, «прекрасні німфи» одна за одною почали позбуватися свого одягу. Усім цим керував пан Миколай, немов і справді був стародавнім богом розпусти, а пан Хічевський перебував у захваті від всього цього – ось чому він, на вигляд поважний і достойний пан, так любив приїжджати в гості до пана Канівського…

У той час, як у верхніх покоях замку чулися музика і спів, у темних його підвалах чулися прокльони, стогін і плач: виконуючи наказ пана Канівського, жовніри хапали більш-менш підозрілих людей і кидали до темниці. Усе більший і більший лемент чувся над Каневом…

Прокинувся пан Миколай десь опівночі. Сушило. Відкинувши руку «прекрасної німфи», що обіймала його за стан, пан Миколай сів, «німфа» ж обернулася на другий бік, продовжуючи мирно спати. Вона, як і всі інші у цій кімнаті, була повністю голою, і це її зовсім не бентежило.

На низькому триніжку стояла таця з фруктами та глек із вином. Пан Миколай підвівся і, переступаючи через голі чоловічі і жіночі тіла, рушив просто до триніжка і, допавшись до вина, пив, доки не висушив глек повністю.

– О-о-о, як добре.

Не бажаючи більше лягати, пан Миколай розсівся у фотелі, оглядаючи свою «кімнату утіх». Усі тут спали, потомлені довгими любощами, порозлягавшись на шкурах диких звірів, розкиданих просто на підлозі. Знайшов поглядом пана Хічевського: той тихенько підхропував, обійнявши якусь товстушку із великими цицьками. Пан Миколай посміхнувся про себе: так, пан збирач податків любив розміри.

Раптом пан Миколай підвівся, підійшов до Хічевського і став того будити.

– Вставай, пане, справа є.