Розділ 8

– Це добре – з потом хвороба виходить, – мовив старий Бондар, що саме зайшов провідати хворого. – І лице побіліло, не так вже горить. Будеш жити, козаче, хе-хе.

– Спасибі, – прошептав Іван.

Батько вийшов. Козак знайшов очима Марусю: вона поралася за столом, готуючи йому нову порцію ліків, як навчив її Шлема. Левченко задивився мимоволі. Маруся оглянулася, зловила його погляд, проте обличчя її залишалося таким же діловитим.

– Мусиш сьогодні щось поїсти. Я купила кроля, зварила юшку. М’ясо кроляче дуже помічне. Та й ліки мої, бачу, помагають. Учора ввечері випив настойки міцної й заснув. Тільки щось, мабуть, тобі снилося, бо вовтузився дуже.

Іван спохмурнів – навіщо вона це сказала? Хоче переконати його, що це був сон? Але це не так, він усе добре пам’ятає.

– Дякую тобі.

– Нема за що.

– Є за що. Я цього до кінця життя не забуду.

Їй стало трохи ніяково, але вона трималася впевнено.

– Щоби батькові не казав: обох з хати вижене…

Іван мить полежав, тоді раптом посміхнувся.

– Думаю, цієї ночі мене знову буде лихоманити…

– Навіть не мрій! Давай підведу – час ліки пити.

Левченко трохи підвівся, Бондарівна ж влила йому з черпака якусь рідину в рот.

– О-о-хо-хо, що за ді…

Коли б не його тверда козацька вдача, він, мабуть, виплюнув би. Однак стримався, ковтнув, хоч і скривився при цьому, як середа на п’ятницю.

– Оце так настоянка, аж очі лізуть на лоба.

Маруся на таке зауваження не відповіла нічого, натомість взяла миску з юшкою й почала ложкою годувати Левченка.

Безумовно, йому сьогодні було вже легше, та слабість продовжувала сковувати тіло, навіть голову було важко підтримувати.

– Спасибі, – подякував Іван, коли з’їв більшу половину юшки з полумиска.