Розділ «Арешт»

Пелагея постійно підганяла братового. Це дуже заважало Юркові, хоч він і не подавав виду. Але з кіньми впорався швидко.

Теодор ніколи не підганяв коней, вони відчували його команди самостійно. Тут же Юрко, щоб встигнути, час від часу вдаряв їх батогом.

Проїжджаючи повз повішеного, Пелагея знову заголосила, а Юрко аж перехрестився. В голову лізли всілякі думки, одна страшніша за іншу. Він ще більше підганяв коней, а ті не розуміли, чим зумовлена така різка зміна у ставленні до них.

А Засмужним було не до церемоній. Вони лише одного хотіли: встигнути.

Уже вкотре майдан перед церквою став свідком людського горя. Правда, людей тепер зібралося менше, ніж минулого разу; прийшли лише ті, до яких ці події мали безпосереднє відношення. Не було у натовпі місцевого священика. Лише вчора його забрали ті самі жандарми на чолі з Соляржом і запровадили до жовківської тюрми. Зате самих військових назбиралося більше. Вони обступили групу з десятка чоловіків. Це були заарештовані. До них не підпускали нікого: ні жінок, ні дітей. Неподалік від жандармів стояв капітан Солярж – дебелий чолов’яга з червоним обличчям, яке звичайно буває у людей з високим тиском. Поруч споглядав на дійство Семко Проців.

Його батько, війт села, стояв осторонь.

Коли під’їхали Засмужні, дійство вже підходило до завершення. Видно, всіх, кого мали заарештувати, заарештували, кого мали повісити – повісили. Тому Солярж махнув рукою, й жандарми почали тіснити заарештованих до приготовлених для цього возів. Стало зрозуміло, що передати принесене жінками не вдасться. Жіноцтво заголосило.

Юрко подивився на Теодора, якого разом зі всіма тіснили до возів, і сміливо підійшов до війта.

– Дядьку! Дозвольте хоч одяг передати хлопам! – благально сказав він.

Проців підвів на нього похмурі очі.

– Не я цим керую! – відповів війт.

– Та ви ж влада!

Було видно, що дійство не по душі старості. Він всіма своїми діями намагався показати, що не має до цього ніякого стосунку. І це йому б вдалося, якби не Семко. Син грав тут не останню роль. Мало того, багато селян знало, що саме його син привіз з Перемишля списки підозрюваних у шпигунстві каменюхів. Тому Ілько Проців, кинувши «Я зараз!», підійшов до Соляржа.

– Пане капітане! – сказав він. – Жінки хочуть передати чоловікам щось вдітися.

– Обійдуться! – відказав капітан, а Семко невдоволено прошипів:

– Тату, не втручайтеся! Без вас розберуться.

– Я не сумніваюся, що розберуться, але ти поїдеш, а мені тут залишатися. Подумай про матір!

– Ми пришлемо вам жандармів, – відказав Солярж. – Ви тільки повідомте, хто вам буде погрожувати, ми швидко з ними розберемося. А у мене наказ не потурати шпигунам. Дати їм одяг, їжу, потім ще захочуть, щоб відпустили. Годі!

Війт, однак, не збирався відступати. Він хотів продовжити цю не дуже приємну для всіх розмову, як відчув: щось раптом змінилося. На майдані хтось неначе спеціально виключив звук. Перестали цвірінькати навіть горобці, які, бувало, своїм цвірканням заважали відправляти службу. Натомість неначе за командою заіржали коні.

Всі застигли у невіданні, не розуміючи, що сталося.