Розділ «Арешт»

– Хтось що-небудь розуміє? – запитав Осип Бучма. – Теодоре! Ти серед нас найрозумніший. Чому нас заарештували?

– Тобі жандарм хіба доступно не пояснив? – подав голос Максим Холод.

– Ну, я розумію, Теодор.

– А що Теодор? – запитав Засмужний.

– Пробач, Дорку, але ти дійсно був у цьому москвофільському товаристві. А чому заарештували нас?

– Ти, Осипе, або дурний, або нерозумний, – сказав Михайло Березовець. – Хіба ти забув, як ходив на зустріч з цим доктором. Як його?

– Михайло Король, – нагадав Максим.

– А хіба ти забув, як Семко увесь час щось записував? Чи ти гадаєш, що він записував за лектором?

– То ти хочеш сказати, що Проців вже тоді задумав нас заарештувати?

– Ну, тоді не тоді, але він чотири роки чекав на слушний момент. Помстився нам за все: і за наші насмішки йому, і за свою «комісію», і за образу на Теодора, що відбив у нього Палазю. Не допомогло навіть те, що його нагородили цісарським хрестом.

– Отця Саламона також нагородили, а заарештували навіть раніше нас, – заперечив Теодор.

Людей набиралося чимдалі більше, і вони вже стояли у проході. Тим, хто сидів, довелося посунутися.

Кожен тримав перед собою мішок чи сумку з їжею, але, хоч більшість не встигла поснідати, їсти не хотілося. Невідомість гнітила, і було не до їжі.

Поїзд штовхнуло.

– Куди нас везуть? – запитав Березовець.

– На захід, – відповів невідомий селянин, що сидів навпроти.

– Ну, це і не дивно. Не у Львів же нас везти!

Так, думав Теодор. Не у Львів. Подалі від російського фронту. Кудись вглиб імперії. Зараз він думав не про себе. Він тут не один і завжди знайде підтримку у каменюхів. Думалося про Палазю, малого Михайлика, Юрка. Хоч він і був переконаний, що брат виконає свою обіцянку, все ж на душі було неспокійно. Ще не прозвучало жодного пострілу, а вже стало зрозуміло, що ця війна буде не така, як інші.

Поїзд, набираючи швидкість, котився на захід, але невдовзі повернув на південь. Там лежало місто Перемишль.

Організм усе-таки нагадав про себе, і бранці спочатку поодинці, а потім і всі відкрили свої мішки і злегка підкріпилися. Старалися не наїдатися. Ніхто не знав, коли їх годуватимуть і чи годуватимуть взагалі.