Розділ «Арешт»

– Скажи нам: і як то бути юдою? Солодко? І де ці твої тридцять срібняків?

– Но-но, полегше! – сказав Семко. – Я, на відміну від вас, ніколи не зраджував короні.

Стадницький штовхнув Засмужного вбік.

– Дивись!

Вони вже виїхали за межі села. Обабіч дороги росли древні верби, деякі з них були вже повністю трухляві, інші – порівняно молоді. На одному з таких дерев висіло повішене тіло якогось чоловіка. Воно злегка гойдалося на легенькому вітрі.

– Хто це? – здавлено прошепотів Засмужний.

– Кацап, – також тихо відповів Семко.

Йому, видно, також була неприємною ця картина.

– Наш?

– Втікав від жандармів. Зловили і щоб більше не думав втікати, прив’язали за шию.

– Я його знаю, – раптом сказав Григорій. – Це Василь Лука з Любелі.

Побачене остаточно розвіяло надію на щасливе закінчення цієї пригоди. Лише тепер чоловіки усвідомили всю серйозність ситуації, у яку потрапили. Доводилося чекати на найгірше.

Пелагея нашвидкуруч зібрала одяг, що потрапив їй під руки і хотіла вже бігти до староства, але Юрко, який зберіг здатність тверезо мислити, зупинив її. Насамперед він наказав зовиці взяти принесену Теодором ще з війська сумку. Туди Пелагея поклала штани, кабат, чоботи. Юрко чомусь пошкодував, що вже зносилася Теодорова військова форма. Він не знав чому, але йому здавалося, що це могло б допомогти братові. Не забув Юрко покласти до сумки люльку з тютюном.

Пелагея вийняла з печі тільки вчора спечений хліб. Вона хотіла віддати увесь, але в сумку влізла лише одна буханка.

Почувши про біду, до хати забігла захекана сестра.

– Де Дорко? – з порога випалила вона.

– Забрали жандарми, – заплакала Пелагея.

– Ой, як же це?

Юрко тим часом згадав, що тут він єдиний чоловік і владно сказав:

– Годі плакати! Треба ще віддати це Доркові. Настуню, ти забирай малого до себе. Я запрягаю коней, а ти, Палазю, закінчуй тут. А то, не приведи Господи, не встигнемо.