Розділ «Тінь Кисіля»

Коні рушили з копита. Пухкий сніг курявою зривався з землі й летів на волосся, на кожухи, на сани. З-під кінських копит вилітали снігові кулі, з яких деякі впадали в сани, на розсміяні обличчя, або перелітали поруч, як заблукані стрільна. Вітер свистів у вухах, янчарки на кінських шиях дзвонили срібними дзвіночками.

Минали хутори, гайки, узлісся, вскочили в ліс, де серед молоднику пишалися снігом приодіті старі сосни. Все мерехтіло, грало промінням, іскрилося на сонці.

Христя забула свою турботу, свій біль. Узяла поводи з рук Невдахи. Десь із-під куща вискочив заєць. Коні рвонулися, перелякані, і понесли. Тільки туман знявся над ними й над санками. Цілі оберемки снігу злітали з похилених гілляк. Сніг сліпив очі. На галяві з’явилося стадо серн. Показалася нова доріжка, ще вужча, і на ній високий, м’який, як пух, біленький сніг. Врізалися в лісову прогалину, де заховали їх засніжені, повні спокою й задуми, чуби дерев.

Христя стягнула поводи. Дзвінки задзвонили голосніше. Глибокі плахти снігу спадали з дерев. Пара бухала з коней. Кров вином грала в жилах.

Нараз Христя поглянула на Андрійка. З його очей злетіла радість, як цей сніг із перетяжених гілляк, що нагло обсунеться й тяжко впаде на землю.

Глянула ще раз.

Його очі зайшли сльозами.

— Що тобі, Андрійку?

— Я не міг би провадити коней.

— Чому? — вже хотіла спитати й не спитала. Глянула на порожній рукав. Стягнула коні ще більше, ще більше і вони стали звільняти.

Випали з лісу назад на дорогу додому. Коні бігли вже рівним, спокійним кроком. Христя дала поводи Андрійкові. Мала рука жадібно вхопила їх. Сльози висохли. На обличчя злинула усмішка.

— Можна скоріше? — спитав.

— Спитай діда.

— Діду, можна?

— Дай їм трохи перепочити. Бачиш, як парують.

Христі ще ніколи так жалко не було Андрійка, як тепер. Адже він не бунтар, не ворохібник. Що це? Чому?

Коли вернулися на хутір, побачили на подвір’ї великі, гарні сани, які челядь затягала до возівні. Також випряжених коней заводили до конюшні.

— О-о! Хтось приїхав — відізвався дід Невдаха.

Христя зіскочила з саней і направилася до ґанку. Але ще не дійшла, як на порозі появилася постать молодої дівчини, що вийшла з хати їй назустріч. Мала на собі боброву шапку, з-під якої на всі боки виривалося буйне, чорне волосся, довгу, лисами підбиту свитку, оперезану широким ремінним поясом і високі червоні сап’янці. На її лиці була усмішка. Великі, чорні очі гляділи приязно, бистро, цікаво.

— Ось і вже є! Як їзда вдалася, Христе?