Розділ «Тінь Кисіля»

Не знала, що робити. Жила в непевності й неспокою. Серце тягло її до батька, що від’їхав по кількох днях, до мами, яка щодня заглядала їй у вічі, наче шукаючи в їх глибинах відповіді, зміни, усміху. Серце її рвалося до Данила, якого кохала вже від років. Але митрополичі слова давили, як сіре, холодне каміння. Спротивитися? Іти по дорозі, яку владика вказує? Проти своїх? Не з батьком, не з Данилом?

— Покинути їх? Усіх тих, що були дорогі, як власне життя? Світ став немилий, тягар нестерпучий, усі дороги були, здавалося, загороджені.

— Хіба в манастир піду — думала часто бідна Христя, не знаходячи іншої дороги. — Молитись можна за всіх — потішала себе — і я буду завжди з ними в моїх молитвах.

Думка про манастир находила на неї щораз частіше.

Тим часом дні ставали холодні. Дороги замерзли.

Одного ранку, як Христя ще спала, збудив її голос матері:

— Христе! Христе! Глянь! — і показала у вікно.

Мале віконце було майже ціле вкрите знадвору снігом. Насилу вдиралося рожевим промінням сонце до кімнати.

Христя глянула й руками сплеснула.

— Сніг!

— Уставай, дитино! Казала мені пані Ганна, що будуть переганяти коней Нечая, бо застоялись. Може схочеш кудись поїхати?

Очі Христі заясніли на хвилину радістю.

— Білими кіньми? Санками?. Ох, мамо!.. Але нараз знову посумніла, похилила голову, втихла. Це ж були колись коні князя Заславського, воєнна здобич... Бунтар!..

Одначе мати налягала дальше й сама стала помагати їй одягтися.

Коли Христя вийшла надвір, розстелився довкола неї, наче в казці, зачарований образ. Усе було вкрите свіжим, чистим, пухким снігом. Гілляки вгиналися під пребагатим тягарем. На землю кинула зима пишні білі килими. Тихо стояли смереки, не ворушились, наче боялись стрясти з себе нову, дорогоцінну одежу. Голубо всміхалося розрадуване небо, а сліпуче сонце сипало промінні блиски на цей чарівний світ.

Андрійко, у високій козацькій шапці, в півкожушині та у високих чоботях, що були його всіми гордощами, з’явився також, як тільки Христя вийшла з кімнати. Як і давніше не раз бувало, побігли разом у конюшню. Два вусаті, сиві запорізькі діди, яких Нечай залишив на хуторі для догляду, виводили коней на засніжену леваду й пускали їх там, на волі погуляти.

З конюшні Андрійко вивів разом із другим хлопцем два сиві коні, що їх стали запрягати до саней.

Один із козаків, дід Невдаха, підійшов до Христі.

— Куди, панночко? — спитався, всміхаючись, бо вспів уже давніше заприятелювати з Христею.

— У світ за очі, діду — засміялася Христя, сідаючи в сани.