Розділ «ЗНОВУ В ПІДПІЛЛІ»

— Думаю, що цієї ночі не будете спати в криївці, — сказала задоволена Броня.

— Не викликай вовка з лісу, — відповів я, — бо голота може ще повернути назад.

— Не мають для чого. Не знайшли жодного бандерівця, а їх тут ховається кілька десятків, то хай ідуть далі шукати таких дурнів, як вони, — промовила Броня.

В той момент промайнула мені думка, що сталося з рештою друзів. Чи вони також були такі щасливі, як я?

Вікна в хаті позаслошовані, ми з Бронею сидимо біля столу і розповідаємо про свої переживання під час облави. В розмові години промайнули дуже швидко.

Біля півночі приходить зв'язковий до мене зі "штафетою". Я нервово "штафету" відкриваю, бо відчуваю, що сталось щось зле. Читаю:

— Друже Соколенко, я в Брижаві лежу поранений — нас накрили в криївці. Приходь, решту розповім пізніше.

Лагідний на мене впав, мов грім з ясного неба, не міг я слова промовити, Броня питає, що сталось, а я — ані слова. По хвилі прийшов я до тями і кажу, що рій Тура накрили поляки, Лагідний тяжко поранений у Брижаві, і я мушу скоро відійти. Кажу до Броні, щоб покликали станичного. Хочу, щоб він дав мені п'ять озброєних хлопців, і ми маємо негайно відійти на Брижаву. Броня скоро метнулась до станичного (цей також щойно виліз з криївки). Він зібрав хлопців, і за кілька хвилин ми відходимо. Я попрощався з господинею, подякував за її увагу і вибачнвся, що приніс їй небезпеку і хвилювання. Броня приступила до мене, поцілувала і зі сльозами на очах каже:

— Загостіть ще до нас, гостям будемо раді.

Я сказав, що їхньої гостинності не забуду і коли буде змога, завжди до них завітаю. Ми відійшли.

До Брижави було не дуже далеко — біля п'яти кілометрів. Машеруємо навпростець. Приходимо в сєло, зв'язковий веде нас до тієї хати, де лежить Лагідний. Входжу до хати, бачу Лагідного, цілком забандажованого. Він був поранений гранатами, які поляки кидали до криївки. Він був притомленим, але оповідає мені, як поляки їх розгромили в криївці. Він пішов з роєм Тура, було їх двадцять чоловік. Криївка була досить добре збудована і замаскована, але коли всі увійшли до криївки, останні не замаскували добре входового віка. Поляки, як ішли лавою, побачили щось підозріле, відгорнули мох і побачили вхід до криївки.

Лагідний продовжував:

— Нараз ми чуємо голос якогось старшини: "Виходзіць, ілі бевдзєми міноваць кршофку".

Між вояками, які були перший раз у такій небезпеці, настала паніка. Одні кажуть, що будуть боронитись до останнього набоя, а інші піддають думку, щоб здатися. Я ж даю наказ боронитись. Коли знову чуємо голос:

"Виходзіць! Ніц вам не бендзє, достансцє амністії".

Як вояки, те почули, то майже всі захотіли здатися. Я був проти здачі, але як всі були згідні здатись, я не був в силі їх здержати, а стріляти їх — сумління мені не дозволило. Я сказав, що якщо вони хочуть, хай виходять, а я лишаюся в криївці і буду боронитись до останного набоя. Цілий рій вийшов на поверхню.

Поручник, що командував тою частиною запитав, хто ще залишився в криївці, бо він иаказує криївку мінувати. Вояки сказали, що залишився к-р Лагідний. Поручник знову кричить:

"К-р Лагідний, виходи!" Тим разом говорив вже по-російськи: "Нічєво тєбє не будєт".

Я забарикадувався в кут — буду чекати, що далі буде. Той самий голос знову те саме говорить. Я надалі мовчу. Поручник наказує розкопувати криївку, мабуть, хочуть мене взяти живого. Я сиджу і вже не чую — живий чи мертвий, але автомата і гранату стискаю в руках.

За короткий час мені в очі вдарило денне світло. Бачу, що вже посередині діра велика. Знову той самий голос каже мені здатись, а то будуть мінувати криївку. Я надалі мовчу, і знову чую наказ: "Жуцаць гранати!"