Розділ «ЗНОВУ В ПІДПІЛЛІ»

Була година восьма ранку. Господиня знову подала снідання. Я сідаю за стіл. Броня питає, чи я добре відпочив. Відповідаю, що аж надто добре. Ще не вспів я взятн до руки виделку, нараз прибігає брат Броні, збентежений, повідомляє, що біля Скарчаків є поляки. Дивлюсь у вікно — бачу, що вже прямують до хати Бачиків. Я скоро стрибнув в криївку і почав тягнути дошку, щоб зачинити віко, але дошка була досить щільно запасована — тож тяжко було її закрити. Треба було сильно тиснути згори, щоб дошка закрила криївку, а тут вже немає часу, бо поляки входять до хати. Дошка ще майже на десять сантиметрів стирчить над криївкою, а Броня з мамою скоро засувають на цю дошку шафу, яка завжди стояла в куті і прикривала сховище. Я побачив, що віко криївки не закрите і подумав, що тут мені буде кінець. Перехрестився, відбезпечив гранату, тримаю в одній руці, а автомат в другій, готовий до оборони. В разі, якщо мене завважать, то викину гранату, вискочу з криївки і буду боронитись. Якщо зможу — втечу, а як ні — то покладу з автомата кілька "антків".

Поляки, розлючені, вбігають до хати і найперше питають, чи "сон тутай бандеровци". Господиня досить холодно відповідає:

— Ми не бачили ніяких бавдерівців. Я через отвір, який є поміж дошкою і підлогою, бачу кожний їхній крок. Напроти шафи було віко до пивниці. Один з них, якийсь старшина, питає, що там є. Господиня відповідає, що там пивниця, де тримають на зиму бараболю. Нараз той кричить:

— Открой!

Господиня відкриває віко. Цей старшина наказує одному з вояків влізти до пивниці, а господиня сіла перед шафою і спідницею заслонила щілину під нею, бо як цей буде вилазити з пивниці, то може завважити, що під шафою стирчить дошка.

Поляк, що поліз до пивниці, обшукав ії та й вилізши, говорить, що нема нікого. Як побачив, що господиня сидить напроти нього, біля шафи, каже:

— Чего стара тутай седзє? Нєх пшийдзє млода! Господиня відповідає:

— Що вам зі старої, те саме буде з молодої.

Поляк виліз з пивниці, а господиня закрила віко пивниці, але не відступає від шафи. Я це все бачу. Ще на біду, один з них поставив кріса біля шафи, не знаю нащо, зачав того кріса брати, а він упав за шафу, якраз на віко криївки. Зачав поляк того кріса діставати. Не міг дістати — почав брудно лаятися по-російськи.

— От, — подумав я, — якщо не дістане того кріса, то відсуне шафу — і мені тут буде кінець.

Але мудрий поляк настільки був дурний, що не впало йому на думку, що можна відсунути шафу, щоб дістати кріса, ну і рівночасно мене. Як він вилаявся, то одразу того кріса дістав, а я віддихнув і сказав сам собі в думці:

— Дякую Тобі, Боже, що мене врятував.

Господиня досить спокійно до того всього ставилася, не тремтячи, з місця на все відповідала. Коли обшукали хату, то нікого не знайшли. Якийсь старшина дав наказ одному з вояків полізти на стріху, чи кого там немає. Я знову затремтів, знаючи, що молодший брат Броні має на стрісі кріса і лише притрусив його соломою. Цей мудрий поляк поліз по драбині догори і, побачивши, що порожньо, далі не ліз, сказавши:

— Пане поручніку, вшеіздзє прузьно.

В криївці тремтів я дві години, аж доки сарана не відійшла.

Броня повернулася з подвір'я, бо дуже тремтіла зі страху. Повертає і каже до мами:

— Я мусила вийти на подвір'я, бо боялась, що як поляки відкриють криївку, то спалять хату, і ми всі тут загинемо.

Господиня каже, що то не штука воювати зі зброєю в руках, але штука воювати розумом.

Малі розвідники бігали по селі, збирали різні чутки: що поляки говорили і що будуть далі робити. Ті розшуки тривали чотири години. Розвідка доносить, що ВП відійшло на село Липу. Броня з мамою відсувають шафу, підносять дошку догори, і я вилажу з криївки. Коли я виліз, господиня мене обняла, поцілувала в голову, сказала:

— Вас зберіг Бог, бо то було чудо, що вони вас не бачили.