Розділ «НА АВСТРІЙСЬКІЙ І НІМЕЦЬКІЙ ЗЕМЛІ»

— Перш, ніж більшовики зорієнтуються і стягнуть сили, то ми будемо в Баварії, — каже сотенний, — ну, натягаймо добре ноги, щоб ми цієї ночі зробили тридцять кілометрів.

Марш був форсовий, але ніхто з нас не відчував втоми. Над ранком дійшли ми до села Лібенав. Було досить рано, недалеко від села зайшли ми в невеликий ліс і там вирішили відпочити.

На відпочинку майже ніхто не спав, хоч були ми всі помучені. Ми втрьох, сотенний, я і Лагідний, радимося, як будемо тепер машерувати. Теренова карта нам скінчилася, карти Австрії ми не маємо, тож мусимо орієнтуватися по зірках, тим більш, що до кордону недалеко, то можемо дійти насліпо. Вояки також нетерпеливляться, щоб чим скоріше до Баварії.

Наступної ночі знову форсовий марш. Вояки видають зі себе останні зусилля, так що можна їх подивляти. Думаю, що в кожного з них снувалися думки про нові обставини життя, невідоме майбутнє, що за кілька днів ми будемо змушені скласти зброю, яка була нам побратимом. Тяжко було собі уявити, що по кількох роках боротьби вояки Української Повстанської Армії мусять добровільно чужинцям скласти зброю. Але ж ми можемо бути горді, що не склали зброї більшовішам і перед ними не скапітулювали. Ніхто не думав про втому, хоча всі дуже мало спали.

Знову форсовий марш. Над ранком підійшли ми до села Герунг і там затрималися. Сотенний каже до мене:

— Друже Соколенко, беріть Залізняка і рій вояків та йдіть до села на розвідку. Ви трохи говорите німецькою мовою, тож можете дещо більше довідатися.

Я дуже радо погодився. Село від нашого постою було на відстані біля півкілометра. Ми із Залізняком і рій Лози відходимо.

Входимо до крайньої хати, стукаємо у двері, з хати чуємо відозву: "герайн" і входимо до хати. Австрійці зорієнтувалися, хто ми є, і були заскочені нашою появою.

— Звідки ви так скоро з'явилися, — запитав господар, — бо писали наші газети, що вас у Чехії розбили і всіх забрали в полон?

Я відповідаю:

— Думаю, що ви знаєте і переконалися, що більшовики на кожному кроці говорять неправду.

Німці здивовано похитували головами. Ми так і думали, бо добре знаємо більшовицьку пропаганду.

Австрійці дуже гарно нас прийняли. Поінформували нас про ситуацію в їх країні, казали, що як більшовики прийшли, то дуже з ними брутально поводилися. Казали, що до міста Фрайштат приїхало багато більшовиків. Під час нашої розмови з другої кімнати вийшла середнього віку жінка з молодою дівчиною, мабуть, то була їхня доня. Вони прислуховувалися до нашої напівнімецької розмови. Похвилі підходить до нас господиня і каже: "Бітте". Вона дає нам кілька хлібів і масла і запитує: чи є нас більше. Я сказав, що є на дворі. Молода дівчина метнулася на двір, понесла щось воякам. Я гарно їм подякував за гостинність, а ще їх просив, щоби вони нікому не казали, що нас бачили. Ми попрощалися і задоволено поверталися до своїх друзів, які нас нетерпляче дожидалися.

Вояки зраділи з нашого повороту, а ще більше — як побачили, що ми чогось принесли, що будуть їсти дещо відмінніше від бараболі і кукурудзи. Розповідаю сотенному, як нас австрійці тепло прийняли.

— Видно, що більшовики далися їм добре взнаки, — відповів сотенний.

Казали австрійці, що до кордону є ще біля двадцяти кілометрів, так що ми цієї ночі доб'ємось до кордону. Австрійський народ був дещо відмінний від словацького і чеського. Австрійці так до нас ставилися, приблизно як словаки. Виходячи з цього, більшовики їх трактували інакше, ніж чехів.

Ми намагалися обминати села з огляду на конспірацію, це по-перше, а по-друге, щоби не натрапити на більшовицькі війська, бо по такому довгому і виснажливому марші ми не були в змозі з більшовиками воювати. Переслідувачі стратили наш рух, і це давало полегшення в нашому марші.

По нашому повороті від гостинних австрійців рушили ми в дальшу дорогу.

Знову машеруємо рівнинами, полями. По дорозі вояки наповнюють свої торби бараболею, кукурудзою, овочами і іншими продуктами, бо більше нічого не було. Були ми задоволені, що і того маємо досхочу, хоч це не давало багато сили до такого маршу, але шлунок був повний. Машеруємо вільним маршем, бо хлопці вже видобували зі себе останні сили.

Над ранком дійшли ми до села Вегшайд. Вже добре розвиднілося. Тут ми були змушені затриматися на денний постій. Хоч ліс був дуже рідкий, але зупинилися тут, бо іншого місця не було. Якщо б випадково хтось із австрійців на нас найшов, то затримали б його до вечора. Ми були переконані, що австрійці нас не зрадять. Протягом всього дня нашого постою було велике напруження, бо справді, в такому ліску, як ми розтаборилися, було небезпечно. Ніхто з нас не спав.