Розділ «ШЛЯХЕТНЕ ГНIЗДО»

– Сьогоднi вночi…

Марiя подивилась йому в холоднi очi, але нiчого не промовила.

А потiм на душi було порожньо.

Був Гофман.

Надходив вечiр.

У стiну глухо входили цвяхи.

Це – останнi цвяхи: завтра свято.

Вадим лежав на койцi. Марiя стояла бiля етажерки.

За вiкном брiв синiй листопад.

На Вадимовiй головi лежав компрес.

Упали вiї. Дихати важко.

Машинально перебирала книжки, дивилась пильно на чорнi лiтери, але мислi її були далеко i вiд книжок, i вiд кiмнати.

Згадувала перше знайомство з Вадимом i постiйну майже мовчазну боротьбу з ним.

I думала: вiра чи певнiсть? Потiм уявила – мчаться кудись дороги. Це нашi федеративнi. Не зупиняються… А то дороги б’ються в муках i знову мчаться. Вадим каже – «поезiя». Припустiм… Але, може, дороги не мчаться? Марiя думала про глухi завулки нашої республiки, де увечерi молодь спiває «Iнтернацiонал», а вранцi йде робити на глитая. Розбiглись дороги, розбiглись стовпи.

На однiм стовпi написано:

Пiдеш направо – загризе вовк.

Пiдеш налiво – уб’єшся в ярку.

Це правда. Це дiйснiсть. Принаймнi для неї.

…А от знову глухi заулки нашої республiки. I стоїть Вадим. I Вадимове небо, безумовно, захмарене. Тодi вiдкiля ця певнiсть? А може, це вiра?

Але мчаться дороги. По дорогах мчаться невгамовнi, а з боку дорiг плентаються навантаженi. I ясно дивляться навантаженi. Вiдкiля ця яснiсть.