Розділ «ЕЛЕГIЯ»

Тиша. Далеко клекоче брук.

Пес лежить i облизує попiл – на хвiст.

(Мовчиш? – Мовчу!) Тиша. Далеко клекоче брук.

Пес лежить i облизує попiл – на хвiст.

…Уночi старого газетяра не бачили на бульварi. I нiхто не знав, як вiн жив, як вiн живе. Бо кому це потрiбно?

– бо йдуть молодi днi з юнацьким запалом грiзними колонами по безмежних ланах часу. I вiдступають – мiсяцi, роки, тисячолiття

В глуху невiдому безвiсть минулого.

Тихий степовий городок знав i сум, i Великдень цiєї боротьби.

…Коли на древнiй дзвiницi годинник протеленькає чверть на восьму, коли повстане заокеанське сонце, – вулицi знову прокидаються, i тодi бреде бульваром похила постать старого газетяра.

…Так починається день.

… А зима зовсiм згнила, i шкульгає рiздво в мряку чвирi. Старожили не бачили в цi днi рiздвяних зiр, i стояло небо в сiрiй сорочцi будня.

Газетяр теж шукав сузiр’я Орiону; але були самi мутнi далi. Десь дзюрчала вода, i тому, що вона промжичила мозок, болiла голова.

Так рiс час:

– у грандiознiй боротьбi падали переможнi днi, на них падали ще днi, i росла гора, вiд Гавризанкару вища, глибша вiд океанських глибин. Тодi питали:

– Що це? Тоска чи радiсть?

…Але на далеких обрiях знову гримiли, знову наступали молодi буйнi днi грiзними колонами. Так рiс час!

…О, я знаю: багато думав старий газетяр. Думав про юнiсть, думав про те, що було, чого не було, чого хотiлось. Все одiйшло великим шляхом часу… О, я знаю: i моє кволе, старе тiло прокинеться колись i спитає:

– Невже кiнець?

Але не прокинеться свiтанок.

О, я знаю!..