Розділ «БАРАКИ, ЩО ЗА МIСТОМ»

Сказав Юхим:

– Сволоч ти, i квит!

…Повернулись захмаренi заулки.

Крюкало болото.

Пiдступали бараки й важкий труповий дух.

В палатах бiгали огники.

Але то – не весело. Що тут казати – не весело.

Десь далеко за городом стогнало тiло. Мабуть, умирало на чорних ланах.

…Д’ех! Не голубiє на душi!

I праворуч Днiпро, i лiворуч Днiпро.

I похилила в розпуцi свою голову моя мила Слобожанщина, щоб слухати свою зажурну осiнь.

…Рипнули перелякано ворота у барачний двiр.

…А далеко гудiло радiо на тисячi гiн про журбу нашої невеселої країни.

V

Дощ ущух.

Свiтанок iшов iз сходу ледаче, довго. Потiм брiв сiрий день, зазираючи в калюжi.

Хмари низько стояли над самотнiми бараками. Хмари придавили одним краєм захiднi квартали мiста.

…З города тягнулись клячi з калом.

Ну, а вiд заводських ворiт сунувся натовп голубих людей.

Попереду бiг гладкий собака з обiрваними вухами. Iнодi собака зупинявся, нюхав землю, тодi зупинялися й люди.