Розділ «V»

Катря нам з Марусею призналася, що буде її сватати Якiв восени. Мати вдалися до Пилипихи за порадою; розказали їй усе, що дочка вподобала парубка, що то хорошi люди – за ними нажиться!

– Дай боже щастя! – говорить Пилипиха.

– Ох, голубко моя! Я ще не знаю, як чоловiк згодиться… Та чого б йому не згодиться? Сей хiба не гарний? Сей хiба не добрий парубок? I заможний…

– А ти мати чи нi своїй дочцi? Як почне вiн примхати, то ти й рученьки попустиш – нехай мойму дитятi доля гине.

Вже як тiльки вчула удова, що батька бояться, вона жваво вхопилась за сватання: «Що з того буде, що ви головами розкивалися? Добре дiло – доводьте ж йому краю!»

Та й одпочити не дає часу; пiдмовляє та пiдговорює: «хутчiй, хутчiй!» Було, моя годинонько, аж за рукава трясе, щоб хутчiй…

Почала мати заходити коло старого та свого слова домовляти; почала усе про Чайчиху провадить та йому нагадувати, та хвалити, а разом вже й сина молодого:

– Що то за парубок хороший, роботящий, удатний, – се матерi втiха вiд бога, а не син!

– Вже того не знаю, який вiн до дiла, – каже батько, – а щодо танцiв, то вдавсь: дiвчатами, як мухами, увиває.

– А що ж, мiй голубе? Як веселого норову, то весело iз ним i жити буде, кому судить господь. Сам не сумуватиме i подружжячку смуткувати не дасть.

– Не жодну й тугу танцюра розтанцює! – на те їй одмовив.

Удруге знов примощується мати Чайченка добрить: «а моторний, а розумний, а славний». Пильно батько їй у вiчi поглянув.

– А що се хвалиш, – змовив, – неначеб зятя?

– Як воля божа та твоя вгода, мiй голубе! – одкаже йому тихо та умовно так уже!..

Ми з Катрею сидимо – не д’хнемо…

Старий подививсь на жiнку, подививсь на дочку.

– Не шукай дочцi пари, стара, – промовив, – вже я їй сам пару знайшов; осенi заждiть.

Стара зирк на дочку, – дочка обмертвiла либонь; сплеснула мати руками та на його:

– Мiй ти голубе милий! За кого ж ти її ‘ддати хочеш?

– Се вже менi знати. Та й вийшов з хати.