Розділ «V»

«Як се вона гаїться, – думалося менi. – Що їй добре, то й забула про мене, яково тут менi дожидати, боячись… Такi-то люди на сьому свiтi!»

А там i те я згадала, що я сиротую, що вбога я та не при батьковi-матерi зросла, живу у чужiй сiм’ї з ласки; що не пожалує нiхто мене щиро, не любить нiхто душею усiю… I за що я перше дякувала, з того самого тодi слiз гiрких уточила; за що було, хвалити бога, вiк байдуже, у той час так того забажалося, так-то вже треба стало…

Горюючи-плачучи, iзвела голову, погляну – як-то округи мене сумно усе, а у вiкно вже свiтання синiє…

Очутилася я якось одразу, та й самiй менi чудно стало; чого се я такеньки i чим зажурилась? Хiба ж я не знала Катрi, що вона до свiту забарить? Та й яка б то дiвчина з кохання поспiхом дбала? I чи я ж сьогоднi всиротiла? Чи се тепер тiльки зубожiла?

Поглузувала я сама з себе та й вийшла Катрi назустрiч – за ворота. За ворiтьми я ще довгенько зотривала її, поки аж вона прибiгла весела.

– А що, надивилася? наговорилась?

– Все я йому сказала, все… як же я його кохаю, Химо! Господи великий! Як я його кохаю!

– А вiн же що говорив?

– Питав, чи дуже я його люблю… Вiн прийде завтра… Я його завтра дожидатиму…

З того часу стали вже вони щовечора зiходитись. Прилучилося менi, проводивши Катрю, того Чайченка зустрiчати. У недiлю або в свято яке iдемо удвiйзi з Катрею, немов погуляти ранком тихим, то й вгледжу, було, я Чайченка, – усе вiн наче смутний… та й спитала якось Катрi:

– А ви iз ним нiколи не сваритесь?

А вона менi:

– Що’тсе тобi бог дав, Химо! Отеє б iз ним сваритись!

– Та чого ж вiй наче невеселий ходить? – кажу.

– Такий завсiди, – заговорила, сама тут миттю впечалившись. – «Ти смутний? – питала я його. – Чого ж ти смутний?» А вiн менi: «На свiтi бiльш смутку, нiж радостi!» – «Що говориш, серце, та я як знаю, що ти мене любиш, я забула, який то смуток на свiтi живе!» – «Се, – каже, – се такеньки бог дає тiльки дiвчатам та пташкам спiвочим…» Такий вiн, такий, Химо! I говорить, i жалує смутно; а потому ще менi любiший, ще милiший…

Постерегла мати, що дiється щось, поспитала. Катря призналась матусi. А мати головою журливо похитала:

– Отсе i твоя пора прийшла, доню! Гляди ж, се на весь вiк, Катре! Гляди, кого обираєш, та й нехай тебе мати божа i благословить, i допоможе!

Батько не питав нiчого; чи вiн здогадувавсь, чи нi – того не знали ми. Правда, що двiчi, а може, й бiльш вiн якось пильненько на нас споглядав. Ми, було, собi говоримо, що як се буде – Катрине весiлля, та яке життя їй красне, гадаємо, а батько уступить до хати, – ми й пополошимось усi: одна схопиться, друга шукає чогось за запiчком, третя голку загубить, – батько сяде у стола, дивиться бистрим оком та й каже: «А в якому кутку пожар в нашiй хатi?»

Ми й скаменiємо перед ним… Вiн почне про господарство що говорити матерi, яке дiло загадувати, ми вiзьмемось робити щиро як, боже єдиний!

Чого б то й опасуваться були? Ми думали, що вiн прийме Чайченкове залицяння ласкаво, бо Чайченко i багатий, i молодий, i дочцi любий, i люди Чайченка не цуралися – чого ж опасуватись? А ми все боялися дуже його часом. А мати вже для своєї дочки поклопотатися постарались. Бачу, де вже стрiнуться з Чайчихою, посядуть рядочком i потиху розмовляють собi любенько, а прощаються, то обiймаються щиро. Прийшла до нас Чайчиха у недiлю, а в середу вже мати до Чайчихи йде. Чайчиха знов i собi не забариться нас одвiдати; та й пiшлося так, що аби яке свято, то або Чайчиха в нас, або наша мати у Чайчихи…