Розділ «XIX»

Маруся не одмiнилася – тiльки пiшла молоденька, а повернулася сива, як голубка.

А я ще, стрiчаючи її, дивуюся, що вона краси своєї не стратила: тi ж очi, чоло теж, – коли вона стала другу хустку зав’язувати, аж шовкова сивина забiлiла.

Оселилися вони знов у своїй хатi, у глухiм дворi, бо вже не було там нiчого живого, щоб голос подало, щоб крилом стрепенуло – усе вже спродане було… Дiтки гомонять самi однi, i вже така їм утiшка з того, як горобцi прилетять – зацвiрiнькають або голуб попогуде; не полохають, самi притуляться пiд тином, радiючи.

Чайченко усе хворiв, усе болiв; вiд людей наче ховався; з хати не виходив хiба пiзно, крадькома, за горiлкою у чуже село. Пити вiн став дуже.

Я його бачила двiчi. Одного разу вiн сидiв без жодного дiла, склавши руки, очi приплющував, – десь сильно в його голова болiла… Другого разу бачила – вiн спав… Маруся дивилася на його таким поглядом, як i перше, прихильна була, як перше. Кого вона любила ще? Якого кохала? Як зазнати чоловiка у красi його, у квiту, в силi, як зазнати його доброго, а час пiде та усе iзможе, то iнше покажеться, нiж гадалося. «Мислi ж мої, мислi! До кого ж ви прийшли?» – сказати, та й годi! «Багато жалю мого буде, – не буде вже моєї любовi».