Розділ «XIX»

– Не пустять, Марусе! – кажемо їй.

– Я ближче буду до його. – Пiшла.

Деяких людей хутко повипускали й оправдали, хоч нiкого i не було винуватого, а iншi, i багато, ще були за сторожею, поки аж доброї ради не послухали… тодi й їм вiльний шлях дали. А рада була така: справника подякувати. Хто вже був у бувальцях, то зараз i зробив так, не вповаючи на безневиннiсть свою, а хто угинавсь, той сидiв довго. Раду таку подавав усiм справникiв чи слуга, чи приятель, чи родич, хто його, нiкчемного, зна. У чорному кожушку з червоним комiрцем ходив, шапка кругленька, зелена, з себе худий, жовтий, очi ямкуватi, зубатий такий… Вiн радив усiм дякувати, а хто не слухав, то вiн грозив, наполягав. Справник сам не казав нiчого, – дожидав: цiлий день стоїть на порозi, руки в кишенях, на шиї червона плетена хустка, сам пикатий, усатий, витрiшкуватий, – стоїть та свистить – якусь жовнiрську ходу висвищуе.

Хiба чай iспиває, то перестане, а випив самовар чаю – знов на порозi, знов свище…

Подякувала Маруся – її пустили до чоловiка побачитись. Вона на другий день знов проситься, знов дякує, – стали її пускати щодня. Сидiв Чайченко тиждень ще, – вона усе ходила до його. Грошей вже не було, стала спродувати товар… «Отсе добрая жона», – хвалив справник з порога, як вона проходила мимо його… Вже суд вибирався з нашого села виїздити на завтра, вже Чайченка випустили, – коли вишукавсь якийсь родич шинкарю небiжчику, що скаржити прийшов, нiби шинкар колись йому узивав Чайченка «своїм ворогом» i казав, «що тiсно їм обом у свiтi жити». Знов суд судити почав; знов питання – Чайченка знов узяли за сторожу, а там у два тижнi повезли його у мiсто, посадили в острозi.

Маруся за ним пiшла.

– Прощавай, – каже менi, – спродай усе, пересилай грошi.

– Марусе, – говорить їй мати, – усе ти спродуєш, а в тебе дiтки…

– Я знаю… я не забуваю.

Попрощалася з нами, дiток пригорнула, – пiшла, її до острогу не впускають.

– Мiй чоловiк там, – доводить вона усiм.

– Твiй чоловiк повинувачений – йому там i сидiти, – тобi не можна.

– I я винна.

– У чому винна ти?

– Винна й я, коли вiн винний.

– Годi! Iди геть собi! – кажуть їй, жалiючи. Вона не йде.

– Що ж ти признаєшся, що винна ти? – питають в неї знов.

– Винна.

Казали їй руки iзв’язати. Посадили мiж злодiями, мiж убiйниками, молоду та добру. Два мiсяцi iз тижнем вибула вона з чоловiком там, поки їх випустили.

Дiтки в нас були. Усе питають: «де мама?», усе кличуть: «мамо!»