Розділ «XVIII»

А вже дощ гурчить, гурчить i грiм, i блискавиця й вiтер.

– Добре, зостануся, – заночую в тебе. – I зосталася. Чайченко лежав неспокiйно, в тривозi, на лiжку, – зiтхав усе; Маруся прислухалася, а до його не ввiходила, не насмiла бiднесенька. Раз чи два звечора вiн покликав її, спитав, хто в хатi в неї, наче забував, що я прийшла, а що далi вночi, то все частiш, частiш її кликав i все каже: «Хтось прийшов до нас!» – «Нема нiкого». – «Хтось прийшов; я чув, у дверi стукало, хтось пiд дверима, – вiдчини!» Вона одчинить – нема. Трошки згодом знов її шле: «Пiд ворiтьми хтось стоїть», то: «Пiд вiкном хтось добувається». Вона усе виходила дивитись, вкликала, дожидала – нiкого не було цiлу нiч тую чорну, вiтряну.

Менi почулося, що Чайченко плакав. Маруся не спала, хоч до мене не озивалася словом…

Ha свiтаннi, чуємо, стукають тихенько, там мiцнiш, – Маруся вибiгла, я за нею. «Хутче, скорiш!» – гукав нам услiд Чайченко…

Одчиняємо ворота, а пiд ворiтьми шинкар.

– Здоровi були! – до Марусi. – А де ваш чоловiк?

– Дома.

– Коли б ви до мене його викликнули, коли дома вiн.

– Вiн нездужає, лежить.

– Не можна й подивитись на його?

– Нездужає. Нащо вам так конче його треба?

– Я йому iз ярмарку доброго гостинця привiз. Нездужає, кажете? А я, може, його де стрiну по дорозi! Щасливо!

Швидко пiшов, швидко.

Маруся розказує чоловiку, – не дає своїм питанням промовляти їй. Велiв їй ще та ще розказувати. Вона розказувала.