Розділ «XVIII»

Я приходжу до Марусi: чи все гаразд, Марусе?

– Чоловiк нездужа, – смутно вона менi одказала.

– Коли се вiн занедужав?

– Та вже три днi. I не їсть, i не п’є. А вже по тiй сварцi три днi вийшло.

– Та де ж вiн?

– Лежить у кiмнатi.

А вiн тодi кличе: «Марусе!» Вона схопилася – кинулась до його.

– Хто се до нас прийшов? – питає.

– Се Хима прийшла мене одвiдати.

Нiчого бiльше не казав i не питав. Маруся до мене вийшла.

Я тодi їй говорю:

– Марусе, чи знаєш ти, що позавчора було?

– Не знаю. Що було? Якiв повернувся недужий. Вчора вранцi прибiгла шинкарка, задихана уся, до мене: нехай Якiв не приходить, бороню йому, в нас бiда! «Чуєш – не приходь, бороню тобi, – крикнула на Якова, – в нас бiда. Мiй буде казати, що у ярмарок їде, що до приятеля їде – не йми вiри, не приходь». I побiгла вiд нас. Я бiльш нiчого не знаю. Менi сумно, i боюся, що йому буде недобре!

Змовкли ми та й сидимо собi мовчушi. Багато дечого менi й чулося, i згадувалось!

– Жаль, – кажу, – жаль, та не вернеться!

– Чого жаль? – спитала Маруся.

– Життя молодого, вiку загубленого дарма – чи я ж вже тобi не казала, чого жалко?

– Менi не жаль нiчого, – говорить.

Знов змовкли – сидимо… Вже вечiр пiзнiй. Дiтки поснули, сплять спокiйно сини маленькiї, а на городi вiтер шумить вербами, надворi чорно; блискавиця поблискує.

– Куди тепер пiдеш у негоду таку, – каже Маруся, – заночуй у мене.